Зимою
Вранці сніг війнув із поля,
Й забіліло все навколо:
І дорога, і гайок,
І ставок, і наш каток.
Я в руках коньки тримаю,
Я задумавсь і не знаю,
Що уже робить мені:
Чи журитися, чи ні?
Може б, трохи й пожурився,
Але брат мій нагодився,
Він працює їздовим, —
Друзі ми великі з ним!
Брат моргнув мені бровою:
— Їдь, Михайлику, зі мною!
Бачиш, сніг який мете?
Сніг — це зерно золоте!
Сніг затримаєм щитами...
Їдь, Михайлику, із нами! —
Я ж непрошений — таки
Спритно виліз на санки,
Попросив у брата віжки,
Бо я править вмію трішки,
Умостився на щитах
Ну і правлю аж на шлях.
Ми щити возили з братом
До четвертої бригади,
Розставляли їх з людьми,
Потомились навіть ми.
Так зате ж тепер я вмію
Шлях спинити сніговію,
Й навіть чується мені,
Як живе сніжок в зерні.