Емігрант
IV Побачення з «давньою знайомою»*
– Моя дорога юна леді, хто з нас повністю нормальний?
Агата Крісті, «Побачення зі смертю»
В чарі̀вному хитросплетінні
вже місто огорнули тіні.
Ледь чутний розпочався дощ
молитвою вечірніх прощ.
Прощаючись із днем минулим
та людством стомлено поснулим,
до світанкової зорі
горять реклами й ліхтарі.
По площам та проспектам чистим
шукають враження туристи
і запах трункових грибів
серед червоних ліхтарів.
В крисані, темному плюмажі
його очікує на баржі
жіноча постать. Краплепад
її ретельно оминає.
Йому здалось її він знає,
чи знав багато літ назад.
– Уклін мій Вам, шляхетна пані!
– Я бачу ти мене впізнав.
Ми зустрічалися в останнє,
як ти поранений лежав
снаряду вражений уламком.
– Вас бачив, як лежав за танком...
(Якщо дивитись довго в небо,
здається, що війни нема
і помирати вже не треба –
війна закінчиться сама.
Якщо дивитись довго в небо,
здається, що шумлять гаї,
а не трава навколо тебе
і шурхіт кулі у землі.
За мною тихо спить Європа,
до неї в маренні пливу,
а сам лежу на дні окопа,
від хмар очей не відірву.)
На каву зайдете у трюм?
Знайомі хвалять, як готую.
– Що ж з задоволенням скуштую.
До кави що? – Рахат-лукум.
– Жінки до ласощів охочі,
та ще, коли посеред ночі…
– Жартуєте. Живу осібно…
Ввімкнути світло? – Не потрібно.
Люблю дивитися вночі
на легкий пелюсток свічі.
– Свічки запалюю, буває,
коли електрики немає.
Тож зараз запалю. Ну як
Вам кави аромат і смак?
– Пристойні. Побратими, друзі,
всі хто поліг у лісо-смузі,
передають тобі привіт,
бажають, щоб ти зміг як слід,
на цьому непростому світі
за себе і за них прожити.
Про тебе згадують якраз.
До зустрічі. Мені вже час.
В турботах зранку воскресав
дощем омитий Амстердам.
Виблискує вологе чадо.
Збігає по дахам вода,
у їхні схилені свічада
небесна глибина спада.
Запрошують людей кав`ярні
в затишні закутки свої.
Омите місто у чеканні
від сонця пестощів стоїть.
В ранковій сонячній заграві –
пусті дві філіжанки кави.
*«давня знайома» - смерть
