У весняному дощу...
принаймні таких, що призводять до смерті...
..............................................................................
...пристойних людей щовечора бачиш в кафе.
"Монпарнас", Е. Гемінгвей.
невеличка прелюдія до цього віршування...
не знаю чому, з якого дива мені пригадалося оце про великого поетичного таланту московитський поет С. Єсенін...саме про його самогубство...потім якось асоціативно В. Маяковський...а от згадка про Е. Гемінгвея мене вже підштовхнула до віршування...то все, певне, тому, що довго не "вилазю" зі своєї халупи, в якій самоізолювався...
Гемінгвея читаю...
відкритою книгу відклав
на журнальному столику.
здіймаюся з крісла.
підійшов до вікна.
запалив сигарету в задумі.
дивлюсь в окуповане місто,
вслухаюся в монотонність дощу.
не знаю - звідки воно,
але зринуло з пам"яті
твору якогось рядки -
"...в неї були підведені білим вуста.
і вії були в неї білі.
на блідому обличчі її
це виглядало мертво..." -
неоковирні рядки.
та коли в сьогочасному настрою
приклав їх до міста,
сумно стало
і якось беззахисно...мертво.
...відчиняю навстіж вікно.
монотонність дощу як релакс -
чується в ньому мелодія джазова тиха
на піаніно...
безутішність думок і чуттів
зливаються раптом з дощем
і краплями сіються містом...
...і виходило сонце з-за хмар.
і вимите начисто місто
засяяло в барвах
осліплююче феєрично.
навіть калюжі усі на узбіччі
дороги супроти вікна
в небо всміхалися радісно і променисто... -
не вірилось аж,
що у дивному світі оцьому існую іще
я і книга Ернеста,
котра читається мною у кріслі
в окупованому
напівпорожньому місті...
