Кравчук – фарбований лис, який переграв усіх
За мотивами інтерв’ю Леоніда Кравчука «Радіо Свобода» 24 жовтня 1990 року
В номенклатурі, а зокрема і партійній, теж працюють дарвінівські закони відбору. В ній перемагають і рухаються вперед не найрозумніші і не найлютіші, що мужньо кидаються на підлеглих та навіть безпосередніх керівників, а ті, хто вміють чекати та в потрібний момент швидко адаптуватись до змін. І хоча радянська партійна номенклатура перебувала в анабіозі, бо Комуністична партія, як добре відомо, багато десятиліть не мала ні опонентів, ні конкурентів, а тому у більшості її членів складалось відчуття, що нічого не змінюється. Проте це лише на перший погляд. Зміни були. І рано чи пізно вони, нагромаджуючись, привели до тектонічного зсуву, який зруйнував все. Проте дехто дарвінівські принципи носив глибоко в серці, по них жив і це дозволило йому вчасно перефарбуватися та дійти далі усіх інших.
Леонід Кравчук відчув, що щось відбувається, за років п’ять до 24 жовтня 1990 року (день, який ми оберемо за точку відліку). Його кар’єра повільно, але впевнено набирала оберти. Він завжди умів тримати ніс за вітром. Вчасно втрапити в поле зору керівників, вчасно самоусунутись від неоднозначних подій та персоналій. Поки поодинокі горе-герої переховувались від КДБ та протирали штани в карцерах, розписуючи концепції національно-визвольних змагань майбутнього, Кравчук розсікав вулицями на персональному авто. Хтось обирає дорогу боротьби, а хтось тихенько сапою прориває собі вузеньку стежку до влади. І лише час здатний розсудити, чий вибір був правильним.
Тектонічні зсуви не були блискавичними. Вони загубилися серед уламків Чорнобиля, Афганської війни та народного зубожіння. Все це могло одномоментно викреслити всі зусилля партійного чиновника, що піднімався на Олімп не для того, щоб звідси впасти за крок до постаменту.
Початок 90-х був вирішальним. Усе тріщало по швах починаючи з Центру. Багато партійних керівників з жахом спостерігали за подіями в колишньому соц. таборі. Комуністів буквально витискали, а подекуди виштовхували з кабінетів. Проте в СРСР існував політичний вакуум, де практично безальтернативно царювали члени компартії, як на рівні директора заводу чи керівника колгоспу, так і вище. І якщо на рівні держави викристалізовувалася невеличка група персоналій, яких можна було назвати опозицією (до прикладу лідери Народного Руху), то загальна маса все ж була просякнута довірою до тих, хто уже був біля керма. Тож не дивно, що саме через цей вакуум перші незалежні лідери маленьких Прибалтійських країн були в основному імпортовані з-за кордону. А от до України чомусь так ніхто не приїхав. Можливо й тому, що біля головного керма була людина, що вміла бігати між крапельками, вчасно перефарбовуватись та обігрувати усіх в улюблену гру, коли йому було це потрібно.
В ті переломні часи Кравчук прагнув зберегти власну владу та команди (читай компартії, що теж активно перефарбовувалася). З одного боку він і сам не вважав себе поганою людиною, що чимось завинила перед народом, цілком резонно киваючи на попередників. З другого - його оточували такі ж, як і він, порядні хлопці, що були геть не схожі на кривавих упирів, прості виконавці волі Центру на місцях. Фахівці, альтернативою яким були якісь націоналісти з Заходу, що погрожували усунути комуністів від влади і не дай Боже, ще й посадити на лаву підсудних. Навіть масове викидання партквитків теж навряд чи могло зарадити цьому лихові.
Необхідно було діяти. Діяти обережно, спритно гасячи невдоволення людей. Маскувати свої справжні наміри. Ліве парламентське крило, праве парламентське крило… Кравчук товкся завжди по центру зі зграєю наближених партфункціонерів. Вміло маневруючи, вдалося загасити невдоволення студентів, що зібралися в центрі Києва і прагнули одного: виштовхати комуністів геть. Комуністи підтримали усе, бо що-що, а гасити невдоволення в народних масах в партшколах учили непогано. Але й цього було недостатньо.
Потрібно було присадити ініціативу західно-українських рухів. І тут Кравчук цілком аргументовано апелював до 10 мільйонів росіян на Сході, які нібито не будуть сидіти склавши рука, якщо оті на Заході не заспокояться. Розділяй і володарюй. Лякати східняків бандерівцями і навпаки давня кадебістська козирна карта, що ще зіграє неодноразово в майбутньому. Важко сказати на скільки його натяки на можливий громадянський конфлікт на початку 90-х мали підстави, але, напевно, фактор страху, зумовлений цим, мав паралізуючий вплив на тогочасний Народний Рух та інші примкнулі до них організації, які вели себе аж занадто пасивно очікуючи, що народ сам вирішить усе за них. І народ, як завжди, усе вирішував серцем: спочатку проголосувавши за збереження СРСР, а ледве не наступного дня – за Незалежність та, водночас, за самого Кравчука на додачу.
Врешті решт Кравчук таки дочекався, коли Центр та КДБ прийняли рішення про розпад Союзу, де провідна роль відводилась комуністам. Це був найкращий день в його кар’єрі. Сталось нечуване, без кровопролиття та за взаємною згодою одружені колись волею Леніна-Сталіна радянські республіки стали між вільними вільні та між рівними рівні по-справжньому. Він майстерно обіграв усіх, хто тішив себе надіями саме «вибороти» Незалежність, привізши її найзвичайнісінького зимового дня в кравчучці з Біловезької Пущі, як уже зовсім нецікаву Імперії річ.
Проте, обігравши, Кравчук не врахував одного: економіки. Ізолювавши з перших років територію України від активних інвестицій зовні для методичного присвоєння ленінської спадщини тими, кому треба, він прорахувався. Ключовою проблемою стало те, що керували країною та розтягували радянське майно одні й ті ж самі люди, як це було розділено, до прикладу, в Польщі. Колишні комуністи та комсомольці виявилися не здатними підняти господарську міць, на якій і тримається справжня Незалежність держави, а не показна. І коли Імперія знову почала збирати втрачені колись землі, поливаючи їх кров`ю, у Кравчука знову з`явився шанс обіграти усіх, як він уміє. Він же неперевершений майстер дочекатися правильного моменту і обвести усіх довкола пальця, котрий ще здатний здивувати світ. Маестро, Ваш вихід. Алле оп…
