Клен
Мій милий друже, клен наш пожовтів,
Його, сердегу, осінь наздогнала.
Здається, він прожив зі сто життів,
Здається, я сто літ тебе кохала.
По листі барабанить дрібний дощ,
Сховаюсь під розлогими гілками.
Щодня проходжу сто спокут і прощ,
Шукаючи кохання поміж нами.
А ти, мій друже? Як на чужині?
Знайшов свій клен? Чи, може, кипариса?
Летять листи… Чомусь все не мені…
Байдужість гострого грізніша списа…
Минають дні… Минають вечори…
В мелодії осінньої печалі…
Ми ж так любили!!! Але не змогли
Разом піднятись по життєвій вертикалі.
Сьогодні осінь, я і жовтий клен…
На гіллі виснуть спогади про літо.
Сховався сум в лаштунках мізансцен,
За тим, що було нами пережито.