Людина і дощ
Впертий дощ по старезній бруківці
вмілим кроком вистукує такт,
пальцем мокрим веде по маківці,
я для нього чужий артефакт.
Я для чого? А він - необхідний:
напувати усе, щоб жило.
В унісон із землею як рідний,
а мене ніби тут й не було.
Він - стихія творця і правиця,
бо на благо, на користь буття,
він - наповнена небом криниця,
що дасть спраглому краплю життя.
Я ж піщинка супроти стихії,
лиш корону людини ношу
та сліпа, мої вуха глухії,
зайва я на шляху у дощу.
Я не вмію, як дощ, чи не хочу,
у природи беру досхочу,
ноу-хау свої я торочу
не на користь, на шкоду дощу.
Я - лиш мить, серед степу - билинка,
дощ це знає і робить своє.
Я для нього маленька людинка,
якій шанс він щоразу дає...
Львів, 16.03.2021
