Дуче
( Білозіру )
Заходять старці – із жалю, чи попрощатись,
Бурмочуть мудрі, та чужі слова.
А ти лежиш – хотів би кращим всім здаватись…
В картині Рєпіна… Страшна словесна гра!
Блукали горбом, плелись ямами години
В короткім плескоті яскравого життя.
Просторі зали піднімались в честь людини
До цих хвилин, до апогею ночі – дня.
Вгризались погляди, не йнялося в свідомість,
Що вже стежина обірвалася твоя.
Найкраще сплинуло, ти вибач нашу совість,
За поміч немічну… Твій дім тепер – земля.
