Michelangelo Buonarroti, sonеtto №8
Quanto si gode, lieta e ben contestadi fior sopra’ crin d’or d’una, grillanda,
che l’altro inanzi l’uno all’altro manda,
come ch’il primo sia a baciar la testa!
Contenta è tutto il giorno quella vesta
che serra ‘l petto e poi par che si spanda,
e quel c’oro filato si domanda
le guanci’ e ‘l collo di toccar non resta.
Ma più lieto quel nastro par che goda,
dorato in punta, con sì fatte tempre
che preme e tocca il petto ch’egli allaccia.
E la schietta cintura che s’annoda
mi par dir seco: qui vo’ stringer sempre.
Or che farebbon dunche le mie braccia?
Немає щасливíшого заняття:
охоплює віночок польовий
голівку милу, вогнепад по ній
волосся золотого, як багаття.
А скільки насолоди знає плаття,
що полонило стан її стрункий,
як непомітно кульчик дорогий
цілує у щокý її з завзяттям!
Шовково сяючи у світлі дня,
як ніжно стрічка віє на повіки,
як цей кулон між персами затих…
І поясок, що талію обняв,
шепоче тихо: «застібнýсь навіки…»
Ще скільки праці тут для рук моїх?
