Старенькій

 Стоїть старенька на дорозі,

І просить хліба у людей,

Проходять люди і не бачать,

Її заплаканих очей.

Душа кричить на цій дорозі,

І стогне туга до людей,

Чи хто побачить цеє серце,

Що ще живеє на землі.

А молодою проводжала,

Свойого сина на війну,

Завжди молилася за нього,

Й отих людей що поруч з ним.

Й вона напевно врятувала,

Своєю вірою в дітей,

Тай Бог напевно все це бачив,

І повернув його живим.

Але накрило горем душу,

За неповернутих братів,

Афган забрав усе живеє,

І тих, хто поруч був із ним.

Й не було віри вже до Бога,

У його серці ще живім,

Й винив він всіх за теє горе,

Що вже досталося від них.

Завмерло все, і теє горе,

Його душило за усіх,

І він не бачив більше матір,

Він був на небі, де й усі.

Пройшли роки, і так і досі,

Живе старенька на землі,

І хто побачить, що пробачить,

Її любимий син, чи ні.

І так життя все пролетіло,

В надії вірі і труді,

А от стояти й доживати,

Не думала вона тоді.

І були діти, були б внуки,

Але не склалося в житті,

Сама тепер, і тільки муки,

Цього життя, на цій землі.

Була й дочка та не судилось,

І їй дожити до сім’ї,

Пройшло життя, напевно мимо,

Її душі, на самоті.

І син живе напевно поруч,

Та не наїздиться сюди,

В цей дім де його мати,

Й сьогодні жива на землі.

І як все людям пояснити,

Щоб зрозуміли і її,

Вона не винна, що є діти,

Й вона сама, на самоті.

Пройде сьогодні день у втомі,

Свойого серця і людей,

Вони не бачать, що є доля,

І сум заплаканих очей.

Зійдіться всі, хто тільки може,

Віддайте шану цим рукам,

І цьому серцю, що ще живе,

І цим заплаканим очам.

Не можуть жити ції люди,

Без віри в серці й доброти,

Покиньте все, погляньте люди,

На тих хто просить вас, і жде.

Стоїть старенька на дорозі,

І просить хліба у людей,

Проходять люди і не бачать,

Її заплаканих очей...

Київ, 27.06.2019