Francesco Petrarca
Sonetto 19
Son animali al mondo de sí altera
vista che `ncontra `l sol pur si difende;
altri, però che `l gran lume gli offende,
non escon fuor se non verso la sera;
et altri, col desio folle che spera
gioir forse nel foco, perché splende,
provan l`altra vertú, quella che `ncende:
lasso, e `l mio loco è `n questa ultima schera.
Ch`i` non son forte ad aspectar la luce
di questa donna, et non so fare schermi
di luoghi tenebrosi, o d` ore tarde:
però con gli occhi lagrimosi e `nfermi
mio destino a vederla mi conduce;
et so ben ch`i` vo dietro a quel che m`arde.
vista che `ncontra `l sol pur si difende;
altri, però che `l gran lume gli offende,
non escon fuor se non verso la sera;
et altri, col desio folle che spera
gioir forse nel foco, perché splende,
provan l`altra vertú, quella che `ncende:
lasso, e `l mio loco è `n questa ultima schera.
Ch`i` non son forte ad aspectar la luce
di questa donna, et non so fare schermi
di luoghi tenebrosi, o d` ore tarde:
però con gli occhi lagrimosi e `nfermi
mio destino a vederla mi conduce;
et so ben ch`i` vo dietro a quel che m`arde.
Істоти є, що звикли з давніх пір,
на сонце задивившись, не моргати;
є інші, доля їм на ніч чекати,
від світла дня оберігати зір.
А є такі, кому вогненні шати
судилися страхам наперекір;
від пристрасті понад снігами гір
кометою яскравою палати.
Не в темну тінь сховатися я хочу
сеньйори вже засліплений красою;
змиваючи слізьми з повіки щем,
я не чекаю прохолоди ночі;
лечу на зустріч з зіркою ясною,
щоб в сяєві її згоріти вщент!
