В’ячеслав Іванов
(переспів) Канцона І
Tempo è ben di morire;
Ed ho tardato più ch’io non vorrei.
Madonna è morta, ed ha seco il mio core.
E volendol seguire,
Interromper conven quest’anni rei:
Perché mai veder lei
Di qua non spero; e l’aspettar m’è noia.
Poscia ch’ogni mia gioia,
Per lo suo dispartire, in pianto è volta;
Ogni dolcezza di mia vita è tolta.
Petrarca, Canzone I in morte di Laura
1
Великий дзвін тебе на прощу кликав
у благості своїй…
І затремтіла раптом з нетерпіння,
і вирвались душа у світ великий
(на спокій, чи на бій)
від лагідних кайданів поклоніння…
На ниві поколінням
Церерою оберігаєш далі:
у вірі та печалі
ти кличеш дощ та сонце на поля,
де ще посів приховує земля.
2
Вже рік пройшов, коли спинили пісню,
та перервався вірш
розлукою посмертною навіки.
Ти народилася, а я у темінь пізню
початком надрів гір
померлий кинутий у землю; тільки
душі вологу ріки
з собою понесли, лишивши тіло,
душа вже відлетіла.
Слізьми поллєш, покинута вдова,
озимину, що пагорб покрива.
3
Ми йшли удвох, жнива осиротіли,
а фатум вже стеріг…
І ти сказала: «Хмари потемніли,
і піде сніг,
і покривалом білим
застелить даль доріг,
і спізнених на шлях зима проводить.
Непрохане приходить!
Благословен день, що минає!
Благословен, хто не чекає!
Благословенні сонце й срібний серп,
і пізній лист, що золотом завмер!»
4
І землю саваном накрили білим
сніги, від хмар – пітьма:
а ти палала вогнищем страждальним;
і ми оплаканим згорілим тілом
пішли, куди вела зима.
Та голос твій у співі поховальнім
лунав псалмом вінчальним:
тому, що сплетені два тіла
причастя захотіли
Хреста й Троянди – двох, легких як пух,
вінчали втрьох: Вода, Вогонь і Дух.
5
Наш перший хміль, злочинний хміль свободи
і Колізей могильний
благословив: там в хижий та безмежний
потік змішалися скаженні води
жаги щосили.
Та в ревнощах звитязі ніжній,
у хвилі агнця сніжній
ми молоду лозу від винограда,
де ти була менада,
заплівши, одягли вінці,
як вогненосці Духа та жреці.
6
І полум’ям був дух, і дух палав вогненно;
червоне вогнище заграв
злетіло нам наметом шлюбним незбагненно,
де Грізний Жнець звитяг знамено
над нами розпростав –
і вогняним міцним залогом
заручені ми з богом,
в Житті хто – Смерть, і в Смерті – Воскресіння.
у сяєві спасіння;
і милий рот промовив: «В сяйві гроз
прийшов до нас Христос.»
7
Чомусь душа сумний згадала спадок:
всевладний і святий
Великий Дзвін нову скликає прощу,
готує в Дусі нам новий початок
і дні нових надій.
І вимагає жертву найдорожчу:
і Божих далей площу
ти прагнула пройти по краю
дитиною до раю,
і мандрувала темними лісами
у тузі за ясними небесами.
8
Одним вогнем ми дихали, згасали,
спалахували знов ;
і разом всесвітом одним ми стали,
воскресли вдвох ми, як удвох вмирали,
назвавши це: любов.
Її нетління на землі відчути…
Навіщо вигляд смути
обділеним, щоб по землі сумній
іти на поклик мрій?
Мій дух міцний, і на порі – весна,
та келих мій гіркий не знає дна.
9
А твердь все глибшає, опівніч сяє;
проміниться тісніш,
від зорь нових мільярди ниточок
спішать і аромат квіт долітає
і все прудкіш
до Таємниці кожен крок,
і в Бога сокровенне більш відкрите.
Єдиносуще злите –
душа твоя і всесвіт нездоланний,
чомусь такий жада́ний
таїться миті блиск у ніч під темним небом, –
і вдень вмираю, бо один, без тебе.
*
Дорогою повітря,
коли твій час настане
полинь і сльози витри,
мій спів, моїй коханій!
Неси їй незворушний,
мій потяг відчайдушний,
моїй коханій в пісні мою ніжність,
обітницю мою про вірність.
І ми побачимо, як в гори б’є прозоре
криштальне перед Ликом Агнця Море.
