Така рання весна...
остання крапля дощу
пронизала крони дерев,
трави шовкові, в котрі
зронені квіти
із кошика літа.
землю одвічну пралісу
прошила списом немов -
ані звір не блукав,
ані птах не ширяв над якою.
хіба що мурахи і комашня
копирсалися в ній -
бо тут їхній дім...
крапля остання дощу
землю пробила одвічну пралісу,
розбилась об камінь твердий.
пролилася
в ажурні сплетіння рослин,
які простелилися
поміж дерев килимами.
хмари розбіглись за край небокраю.
сонце всміхнулося
крізь капелюхи зелені дерев,
малює
райдужні кола у павутинні.
вітають піснями птахи
ранок цей
дивовижний
і райський,
явлений в тому
забутому
літі...
...а нині згадалось...
спираюсь оце на тростину,
іду хідником.
мружусь на сонце яскраве.
- ...це вже остаточно,
що лютий розтанув
в обіймах весни... -
прошепотів,
усміхаюся в небо.
розтанув,
як хмари у небі,
які перед тим
веселим
дзвінким дріботінням
по підвіконню,
по вікнам
і по дахам
сповістили весну...
- ...чи потрібна вона?...
до чого?!...навіщо
місту у тіні війни?... -
запитав сам себе
біля входу у дім.
присів утомний на лавці
аби запалити цигарку.
у сумнівах весь
і сумний
від того
запитання.........