Перемелені гільзи скриплять у серцях
Перемелені гільзи скриплять у серцях зсиротілих батьків,
А вони тягнуть плуга землею, що парує життям онуків.
Вони сіють, давно сіють жито, хоч усі перейшли на сою,
Орють глибами горе, утрамбоване принесеною війною.
Набирають у руки зерна і кладуть паростками доверху:
Небо ж колись вивільниться від ракет і розкотиться степом,
Вони чують дихання пагонів і як вони ростуть
крізь кровоточиву грудку,
Кожною жилою, кожним ядром атома нагинають до землі руки.
Розсівають далекий спогад про маленькі посмішки і дорослі витівки,
Про мрії зустрічати і проводжати потягом, автобусом чи автівкою.
Як пригощатимуть хлібом отут на лавці під грушкою, чи отам під вишнею.
І сіють мовчки сльозами і спомином, зітханнями, і тихою тишею.
Сіється над полем найбільшою вірою пам`ять посиротілих батьків.
Їх земля вродить незворушністю бути тут і жити на межі світів,
Бо інакше навіщо це все, цей важкий плуг борозни глибокої,
Що вивертає скиби життя їх дітей, дітей, що належать тепер спокою.
Сіється жагою, що хліб родитиме і смак прикладуть до серця внуки,
Вони йтимуть полем і у скронях відбиватимуть ритми пульси розлуки.
Поле відспіває полеглих і вродить житом вільним на усі покоління роду,
Бо інакше навіщо це все, ми уміємо битись,
Ми уміємо сіять. Свобода...
Софіївська Борщагівка, 30. 03.2023
