Сину
Коли літа до полудня ідуть,
І перші підсумки уже підбито,
Зринає справжнє відкриття,
Що найдорожче в нашім світі -
діти.
Ти можеш після себе
залишить
Із бронзи вилиту
скульптуру,
Що в небо рветься
монумент,
Чи в математиці фігуру.
Космічний красень
збудувать,
Що полонить простори
невпізнанні,
Чи велет-диво-корабель,
Що зблизить океанів далі.
Вершин яких би не сягнув,
Усе те варте менше волосини,
Якщо в коханні світу принести
Для нього трепетно ЛЮДИНУ...
Це в небі загорілася зоря,
Й навколо стало трішечки
світліше.
Це народилось в щасті
немовля,
Що скрізь і завжди буде
наймилішим.
І застигаєш в митті небуття,
Благоговійно в небо
знявши руки:
Це ж появилося нове життя!
Хай обминають його болі й муки.
Це найдорожче житиме
в віках,
З життя життя не раз ще
породивши,
Це ж світу народився світ,
Для тебе час і простір
Підкорився.
Воно вбере у себе
обшир літ,
Весь рідний край уллється
у глибини,
І мови нашої всі пахощі п’янкі,
Й багатства спільної
родини.
Усе це, сину, дійсно так,
Але ж якби усе давалось
просто:
Що захотів – постало враз,
Без дум, невдач, без праці, росту.
Найтяжча в світі праця
постає,
Ніщо – фізичне, м’язів всіх
напруга,
Душі дитя роботу завдає,
Для неї настає натхнення
смуга.
Як те, що мріялось, внести
На цей ще чистий лист
паперу,
Щоб всі зернятка проросли,
Не стали порохом у жмені.
Щоб у житті його вела
Зоря любові незгасима,
На ваги ставив щоб завжди
Повагу батьківську мірилом.
Не дай, синочку, засосать
Себе буденності трясині,
Якщо про душу перестанеш
дбать -
Повік не виростиш
ЛЮДИНУ.
Із цим боровся все
своє життя.
Вставав і падав, знову
піднімався,
Щоб паросток розквітлої її
Не згас, не зв’яв,
не поламався.
Я б міг багато чого досягти:
Життя – театр, я сам собі
завіса,
Я ще з дитинства вперто не хотів
Мінять себе в житті
на компроміси.
Від них дрібнішає душа.
Фізично зменшується тіло
І ти летиш в безодню
навмання,
І відчуваєш, що увесь
зотлілий.
Можливо, я не все у тебе
вклав,
Я каторжно учив тебе
лиш праці.
Мені здавалось – вмієш
працювать –
Усе зумієш далі подолати.
Заціпиш зуби, слабкість
перейдеш,
Надія лиш - на руки й розум,
На порох перешкоду
перетреш
Й з фортуною – вперед –
неквапним ходом.
Чи правда це – тобі
пізнать,
Я лиш одне з цього в житті
засвоїв,
Що я спокійно можу ночі
спать
Й черв’як сумління душу
не пошкодив.
В житті етап новий у тебе
постає,
Стаєш ти, синку, справді
вже дорослим,
Хай мудрість по життю
тебе веде,
Удвох з дружиною шляхів Вам росних.
Синочку, любий, ангеле ти мій,
Я як у пісні знаній знов
повторю:
«Спасибі Богу, що у нас ти є
І твердо знай, що ми
пишаємось тобою».