Скельце
Заплакані очі відлуння німого
Дивились на мене рогівкою смогу.
Несказані фрази в них полум`ям гріли,
Вербою по вітру над стоном шуміли.
Застиглі рубіни в куточках безмежжя,
Сипучі піски на чорнозем осіли,
Квітучі сади від вогню обгоріли -
В картині обличчя все відобразили.
Думки в голові, наче раю підніжжя,
Сплелися з морфіном страху й божевілля...
Життя покотилось з гори плину часу
І маску комусь натягнуло на рясу,
Осяяну світлом на темному фоні:
Під рясою - дерево в чистому полі,
Квітучі перлини в бурхливому морі
Та істини світу підкорення волі.
Під споглядом світла розбила утома.
Пошарпана доля лишилася вдома.
Загублені сонця у дюнах сіріють,
Шукають шляху - притулку шукають
І немічні очі свинцем підпирають,
Які не підкреслюють фону обличчя
І мріють згубитись, та шляху не знають...
Не знають де бачили щастя пороги,
Не знають де правда, а де застороги.
Немає бажання це все споглядати
І скельце безмежно за це проклинати...
Полтава, 31 серпня 2007, 00:12
