Повір мені, друже...
Людині для щастя багато не треба:
Світило б лиш сонце крізь хмари на небі,
День змінював ніч, а тепло – хуртовину,
Повага й любов панували в родині,
Щоб дзвінко сміялися діти завжди́,
А рідні не знали хвороб і біди́.
Хорошій людині не треба багато:
Лиш хліб і до хліба в натопленій хаті
Та пісня дзвінка за вікном у діброві
Про карії очі і чорнії брови,
До щему у серці кохання палке,
Як келих вина, що солодке й п’янке.
Хтось щастя шукає в коштовнім камінні,
У золоті й сріблі, в доля́рах чи гривнях,
Жене до небес мармуровії мури
І свій прирікає народ на тортури.
Нема в тому щастя. Відомо мені:
Не можна оазу зростить на лайні.
А інший свій скарб у підму́рках ховає,
Розказує всім, що нічого не має,
Про себе він дбає лиш, заздрісний скнара,
Живе, як відлюдник, неначе примара.
Цей – швидше зачахне над скарбом своїм,
Однак не зуміє насититись ним.
Ще інший, буває, б’є в церкві поклони,
А згодом – на ближнього сипле прокльони.
Поставить “за здравіє” дюжину сві́чок,
А сам долі сотень людей покалічить.
Знай: віра – не в церкві, а в душах людських,
І Бог, наче в книгах, читає у них.
Багато таких, що будують кар’єру
І пнуться хто в мери, а хто – у прем’єри,
Нахабство і чванство возводять в чесно́ти,
Беруть хабарі й зневажають роботу.
Впаде всяк додолу, хто високо зліз,
А гідність і честь до вершин не доніс.
Та більше за всіх – торгашів-комерсантів,
Що матінку рідну залишать у дра́нті,
Що з батька беруть по кредиту відсотки
І чесних людей заганяють в коло́дки.
Ланцюг товстелезний, коштовний жупан…
Ще здалеку видно: іде з хама пан.
Той справді щасливий, хто скарб не ховає
І ладен ділитись останнім, що має,
Хто з Богом в душі́, в кого помисли світлі,
Хто тямить, що він тимчасово на світі.
Повір мені, друже, – я бачив життя, –
І праведний шлях розпочни з каяття!
Чернігів, 2012