Розмова з вітром
Роками стоптана дорога,
Веде до рідного села.
Тут тиша, як в обійсті Бога,
І ні душі навкру́г нема!
Посеред поля дуб розлогий,
Під тягарем років схиливсь.
Лиш Вітер свіжий та вологий,
Мені в напарники набивсь.
Ось лист широкий подорожній,
А там цвіте батіг петрів.
Вбачаю я в рослинці кожній,
Тепло й любов минулих днів!
Я з Вітром довго гомоніла,
Про всі печалі та жалі.
Та про бажання, що дозріли,
Давним - давно в моїй душі.
Настане час, чи не настане?
Чи вистачить мого життя?
Чи згояться на серці рани,
Як відійду я в забуття?
Про мою долю й світ величний,
Мені все Вітер розповів.
Немов завісу таємничу,
Для мене трохи привідкрив!
І так мені чомусь здавалось,
Що мені Вітер докоряв.
Що я так довго не з’являлась,
А він весь час мене чекав!
Й відчула я, мов ненароком,
Як він ім’я моє назвав!
То він в мені за стільки років,
Маленьку дівчинку впізнав!
Ту дівчинку, яка сміялась,
Так, що радів весь білий світ!
Яка родилась та зростала,
На цій землі чимало літ!
І пестив Вітер мої скроні,
Й долоні ніжно цілував.
Мене, мов рідну свою доню,
До себе міцно пригортав!
І так мені відрадно стало,
Згадала враз дитинство я,
Мов колискову заспівала,
Рідненька матінка моя!
А потім довго я мовчала,
То був не сон, а наяву!
Я в рідній стороні пізнала,
Глибоку мудрість вікову!
Настала вже пора прощання,
І Вітер в поле знов помчав.
Але, чи збудуться бажання,
Мені він так і не сказав!
***
На перехресті - дві дороги,
Скінчився тут наш діалог.
Розгублена! Й не маю змоги,
Додать заключний епілог!
Ніжин, 22.07.2025