Муза і Вагант
Благаю: не гнівись на ці рядки!
Їх написав сентиментальний цинік.
Він відчуває так – і в тім не винен.
Комусь життя – неначе скатертина,
А в нього все – не так і навпаки…
Йому явилась Муза, – він прозрів
І закохався в неї до нестями,
А потім марив довгими ночами,
Возносив до небес її вірша́ми,
Однак зізнатись їй у тім не смів…
Він плакав від напливу почуттів,
Кусаючи до кро́ві спраглі губи,
Бо розумів, що ра́зом їм не бути,
Але не зможе він її забути, –
Хай навіть сам потоне в забутті.
Хотів її від болю вберегти.
Готовий був пожертвувати щастям…
А Муза подала йому причастя,
Сама з ним причастилась одночасно –
Тож запалали пройдені мости…
І їхня радість, ніби смолоскип,
Палала, аж допоки стало ґноту…
А далі – прірва шаховим цейтнотом,
І шрам на серці ге́тьманським клейнодом,
І замість пісні з вуст – безсилий хрип…
Пізнали щастя Муза і Вага́нт.
Було воно коротке, ніби вічність,
Та певен я: красу його космічну
Колись поет в рядках увіковічить
І в нотах закарбує музикант.
Київ, 2024