Склеп
І як же маю жити у дорослому житті,
Коли мене ще за старих часів вкопали в склеп,
Хтось захищав, точніше намагався,
А хтось моралі жодної не мав,
Хтось допоміг, а хтось мене ламав, ламав,
Допоки я не стала посередня.
Яка іронія тут вийшла неймовірна,
Дитя з потенціалом, в якого було вкладено стільки надій,
Все-ж загубилось в цьому не простому світі,
Тепер нема ніяких мрій.
Я досі бачу часто миті,
Коли я плачучи сиділа в шафі,
Боялась вийти в світло,
Щоб дати відсіч чоловіку, який мене любив найбільше в світі,
Але пити він мабуть раніше більше ніж мене любив.
Коли лякалась я від крику серед ночі,
Здригалась я, і думала "що ж буде далі",
Обдумуючи варіанти всі свої пророчі,
Які пророчими не стали потім.
Завжди мовчала я,
І не дивилась в очі, коли ровесники все сипали образ потік,
Я замикалась у своїй кімнаті, згодом замкнулась у самій собі,
Допоки всі думки лихі роками, вкоренились у моїй власній голові.
Я втратила свій голос, вибір, втратила цінність власну, і мету,
І от тепер не знаю навіть як же жити.
Бо я втрачала ідентичність, поки підлаштувалась під усіх колись,
Лише заради спокою,
Лише заради тиші,
Залишились лиш погляди зневаги,
Через які сиділа я в кімнаті тій роками,
Поки оточення обкручувало все моє життя плітками.
Ніхто не знав навіть яка я справжня,
І не була в пріоритеті я,
Тепер сама не знаю де ця справжність,
Бо втрачена вона тоді була,
Тому я і завжди в собі шукаю правду,
Мовчу, аналізую та закриваю досі я свої ж гештальти.
На роздоріжжі вибору завжди вагаюсь я,
Добре хоча б що голос я вже маю,
Той склеп - кімнату зруйнували,
Яка водночас прихистком й в`язницею була,
Розбилась вщент, та від чужої сили,
І я назовні вийшла,
Бо втраченою назавжди вже стала та.