Нові вірші
Ніжне вересневе сонце прогріває бруківку міських вулиць.
Вітерець теребить кучеряві чубчики старих дерев.
Обідня пора і нестримна ділова активність, купа машин і людей.
Я поспіхом пробираюсь крізь цей мурашник своїм старим, великим автомобілем.
Зненацька час зупиняється на мить, сонце тьмяніє, вітер ані шелесть.
Я бачу тебе.
Ти схилилася над багажником якоїсь припаркованої чорної Шкоди
В короткому чорному платтячку і в клопотах цього дня.
Ти не зважала ні на кого, і ні на що. А на мене і поготів.
Я інтуїтивно витиснув педаль гальм, забувши про коробку передач.
Розгубився і мало не заглух. Хвилювання піднялося вздовж легень до моєї голови.
Бо побачив твої ноги і те звідки вони ростуть. Це було прекрасно.
Я не припинив свій рух, але довго позирав по дзеркалах.
Ти й надалі схилялась над багажником своєї Шкоди.
Показуючи всім очевидцям цього дійства трусики, які не видно між твоїх сідниць.
Ти зробила цей день набагато кращим для них і для мене.
Таке змушує писати нові вірші.