Па
за твою зраду пробачить лише мати,
за твою зраду не пробачить тебе Бог.
ти скоїв стільки лиха — не буду бажати, щоб ти здох,
хочу бачити твої страждання, яких не заслуговували ми,
щоб нарешті доля показала місце, куди тобі треба піти.
зламавши її молодість і вроду, ти заслуговуєш лиш на смерть на самоті,
якої ти боявся так сильно, що до інших воріт ходив.
двері тепер постійно зачиняю — боюсь погляд твій зустріть,
слухавку не піднімаю — від голосу в душі тремтить.
відчувши запах у коридорі, поглядаю на всі сходи наперед — не дай Бог побачу слід.
боюсь, що мати може знати, як ти просив тіло «пом’яти»,
цілував не як батько дочку («ми схожі на пару, правда?»).
я тікала від цього, боялась признати,
що рідний батько може в губи цілувати.
відчуваю себе винною, що раніше не сказала,
кулачки за тебе не тримала,
у голові все промовляла:
«ось знайду я аконіт — нарешті побачиш інший світ».