Надмірна любов
- Ти плакала? Твої червоні
Очата і тремтять вуста…
Холодні, наче лід, долоні…
Де ти була?
- З минулого згадала, милий,
Неначе навернулись хвилі,
Заплакала…
Згадала, вийшла як з кімнати
Дитячих днів,
Побачила батіг піднятий,
Дівочий крик.
То Ганця наша, із дворових
Дівочих слуг,
Матусі перейшла дорогу,
Так, так, звичайно, випадково,
Плат випав з рук.
Матуся, ніжна і ласкава,
Зове зловісного упрАва,
І той батіг дістав і право
Владарки над чужим життям
Явив.
Моє так кінчилось дитинство
Невинності, нічних дрімот,
Життя доросле, лиховісне,
Наче запруду прорвало.
Питала я свою сестричку,
Що старша, чом, скажи мені,
Хтось має право, наче вищий,
Не так як в сні,
Хтось має право бить, вбивати,
І право захисту не має
Той, хто менший.
Що за Закон такий страшенний,
Хто прийняв так,
Хто розділив людей, злиденним
Хтось, світлий, став.
Бо сни мої являють світле
І сяюче людей життя,
Що, наче перли у намисті,
Піднялися від темин-дна.
Вони піднялися зраділо,
Вони прославили життя,
І Сонце колесом котилось,
Так, від чола і до чола.
Сестра мене обійняла,
Прошепотіла, щоб не чули:
- Дорогу, що людей від дна
До Сонця доведе, наруги
Спасе, є такий шлях.
- То ми спасемо і Ганнусю?
Я так хотіла, я, дівча,
Що раптом так, от враз, зросла
Що стала свідком зла-наруги
Над людським правом до суда.
Я вчитись захотіла вправно,
Мені назначили знавців,
З наук великих, філософів –
Дитина вчилась говорить.
Я вчилась міркувать, потроху
Ставала вищою, зросла,
І зрозуміла, що дорога
До справедливого суда
Терниста, але прохідна…
- Чому ж ти плачеш?
Ти зробила знедоленим стільки добра.
- Але не того я хотіла…
Любов надмірна – ціль моя.
- Любов надмірна? То можливо?
- Так, милий, маю я піти…
- Далеко? - Не дивись глузливо.
Тепер тут маєм розійтись.
І не дивись на мене сумно,
Я скоро повернусь, чекай
Я лиш дізнаюсь, як розумно
Серця з’єднать.
- То ти про це? Любов, кохання!!!!
Та схаменись!
Було у нас двух мет єднання –
Красива ціль!
До Сонця поряд крокували,
Вогонь палав,
Мене ти Левом називала,
Мене ти в піснях прославляла –
Тебе ласкав.
Ти збожеволіла, подруго!
Тебе підняв
До вогняного зірок круга,
Алмаз – мій дар!
О, вірність, твердіть волі, духу!
Це все у нас,
Царюєм ми удвох, потроху,
Так, стане ширшою дорога,
До Храму Знань!
- Дарунки всі твої доцільні
Я прийняла,
І в Царство знань ввійшла з тобою,
Царя знайшла.
Але спасіння тут не бачу,
Замовк мій спів,
Я бачу битву тут криваву
І знов батіг.
Ні-ні, мий милий, залишаю
Тебе, прийми,
Мій вибір інший, не зростаю
Я тут. Кричи,
Сварися, але то все марно –
Розум – хижак!
Доцільне, виміряне, вправне…
Для серця тьма.
Твоє і сонце, храми знання –
То лиш ступінь
До того, тої… істин Влади –
Храм всіх творінь –
То Царство над усім є Царством,
І навіть Сонце там не владно,
Вона – то Небо Царств усіх.
Іду до неї, хочу стріти
Ії і очі і вуста –
І лиш тоді я зможу жити
Під Сонцем Сяйв, під Сонцем Знань.
Скорився Розум, відступився,
Сторожею не міг стоять,
Душа взлетіла, де Скарбниця –
Де Сіть плете Любові Птиця,
Щоб серце з серцем поєднать.
2026р.