Містерія вічності
Коли за обрій падає заграва,
І день згоряє в попелі часу,
Починається таїнство величаве —
Світ п’є нічну, мов келих, росу.
Це не кінець, а тільки перевтілення,
Де звук стає мовчанням у тіні,
Де кожна мить — то вічності проміння,
Що застигає в камені й вогні.
Дивись у глиб, де сплять старі коріння,
Там соки п’ють нектар забутих ер.
Ми лише тінь, коротке сновидіння,
Що виринає з плеса до тепер.
Але у цім потоці безкінечнім,
Де рушаться зірки і материки,
Є щось тривке, святе і незаперечне —
Те, що веде крізь терни і віки.
Це шепіт вітру в кронах верховіть,
Це код життя, що в зернах проростає.
Містерія — уміти просто жить,
Коли навколо все і скрізь минає.
Душа не знає ліку і межі,
Вона летить туди, де світло чисте.
Ми в цьому храмі — вічні сторожі,
Що бережуть майбутнє променисте.