Курай
з рубрики / циклу «МИ - СТРУНИ НА БАНДУРІ ДОЛІ»
Буття степами, вітер нас жене.
Ми котимось невпинно, мов курай.
Дитинство, юність, зрілість промайне
На тім шляху до пекла… А чи в рай.
Буває й так, що хащі з будяків
Зненацька спинять чийсь натужний біг,
Скінчивши передчасно лік років,
А сніг засипле наче оберіг.
До літечка сірітимуть вони
Скелетами безлистими долонь
І в попіл перетворить їх, у сни
Палючо-дикий степовий вогонь.
Та іскорки здіймуться у блакить,
Віддавшись на поталу злим вітрам,
Щоб зорями з небес повік світить
Про швикоплин нагадуючи нам.
