Комуналка
Стару сопілку, Богом вистругану з граба,
Облюбувала челядь батька всіх вітрів.
Немов на чоловіка біснувата баба,
Співають – виють.., – хто ще хвойду не хотів?
Хорами п’яні віртуально з хмар керує
Від всіх прихована Перунова рука.
Для смертних в ритм, без змісту, щиро диригує,
Постійні пакості в головоньку вбива.
І раптом дятел – довбогральник мізків звихлих,
Довкруж у дудці вікна видлубав свої…
І диво дивне – всі мелодії ті стихли,
На сцені втьохкались сердешні солов’ї.
Облюбували сім`ї їхні теплий комин,
Дітиска шниряють по поверхах ліфтом,
Який залишили вітри на довгий спомин,
І місяць вічний зрідка вчепиться серпом.
