Монголи – юди, а не ми
Перетяг думок викривляє душу,
Очиська в черепі убгалися в юрбу,
Що мов навіжена… Лиш клекіт чути – мушу,
Біжить, стікає жирним місивом в тюрму.
Остервенілі, бо сусіди розчехлились,
Усе в них краще, навіть жирні животи.
Зубасті ікла – чуже, своє – учепились,
Як упирі безбожні – всліплені кроти.
Гризуть усе – ковтнули церкву ненароком,
Пройшлись музеями, землею при воді.
Монголи – юди, що пригрілися під боком
Чийогось серденька.., чи може ми самі?