Коломийка
(за Гі де Мопассаном)
Вітри погойдуються між дівочим переляком,
Мовчазний стіл опалі сутінки тепла
Вдихає жадібно. Хоч чим ти, біла срако,
Ще здивувати роки дошки би змогла.
Плавець він був, він вистояв пожежі,
Далекий берег – ніч спечалень, похорон.
Усе тримав на собі – послуги ведмежі
Шамотять тріщинами стогін в унісон.
Цей раз у крені – ця нестримна коломийка
Як дзьобом шашеля, розтягує всі шви.
Не винесе, лих – доля, сили стрийка,
І нової, сусідської, кози.