Тридцять перші
Калинонько, листя січене до дроту,
До мерзеного, що голки з крові поту
Випинає – хай стікає твоя сила,
Як зерня з колосся – сарана, що вбила.
По скуйовдженій голівонці вітрами
Град пройшовся, зачорнілось лице в шрами.
Збожеволілому листю бракло долі,
Бракло сонця у скаженому подолі.
Скам’янілі, живі привиди, парканом
Точать жили до смертей під злим Іваном.
Захолола зброя жахами вибачень,
Жахом голоду між криком безпробачень.
Виють ночі – очевидці тридцять перших,
Вітер долю проклинає – вічний вершник.
Надивився, брат, надихався стернею,
Більше бід, ніж тут, не бачив він Землею.
