Я випав в ніч. Притишивши ходу...
з рубрики / циклу «Куди втому стелиш, навіщо?»
Я випав в ніч. Притишивши ходу,
На вибриту галявину завмерлу,
Ніби впливу – на запашну траву,
Лезом покладену стогнати… Дух заперло!
Не руш страхів! – Гнітючий вітру дих,
Серце у такт теліпається з птахом,
Що в сні скричав – десь поміж жердя стих
У світлі місяця – злодюжки мрій за фахом.
Гойдає душу відчайдушна самота.
І обернутись боязко, і просто так стояти.
Мерехтять кронами думки – ця висота
Впирає долю в стовбури, як грати.
Пощербне щастя мізеру життя
Стирає горе в марне потороччя.
Я тут, я є, в цій хвилі – це є я…
Думки свідомість, змії, рвуть на клоччя.
