Пройшлася, ніби в лехкоспаді, душею
Лишаючи на ній круги
Які собі тихенько розійшлися водою.
Знайшовши потаємні береги.
Душа - як став, ловила кожен дотик.
І накладала крок на крок, вже не прозора.
І щось в мені кричало – може досить.
І щось тремтіло, коли зникала тінь до горизонту.
Чи твоя тінь така повітряно легка?
Чи у ставу вода була густою?
А може ти із учениць Христа
Які гуляють босоніж водою?
Не ангел, і не привид, я заприсягнуся,
Бо тілом тіло відчував.
Ті дотики, водою розійшлися.
Хіба забуде їх, отой – самотньо-сплячий став.
Дрогобич, 2011
