з рубрики / циклу «РОДИЛАСЬ НІЧ У ЗОРЯНІМ САДКУ»
Серед розхмареного поля,
Щербатий сумував Орач:
Відлунням розпачу і горя,
Вечірній, птахи линув плач.
Ніяк не сходило те збіжжя,
Що розсвітом жбурнув у вись.
На трави, сад і роздоріжжя,
Росою слізоньки лились:
- «Мабуть засохли у захмар’ї,
Чи космос поморозив їх?
А чи згоріли в Огнедар’ї…?
Як діток віднайти своїх?»
Почула Ніченька стенання,
Та й звергла Сонце в тінь гаїв.
І забуяли, до світання,
Зірниці Місячних полів.
