Яблуня

Вгніздилась яблуня, стара і одинока 

У кінці саду. Тиха і німа… 

Сховалась, мабуть, від чужого ока, – 

Тепер її потріпує зима… 

Ламає вітер крила їй лелечі, 

Мороз вкриває інеєм гілки… 

А сіра пам`ять струшує на плечі 

Немов сніжинки, вицвівши роки… 

Нема сусідів, подружок немає, 

І голосів пташиних теж нема… 

То ж вітер злий гілки їй і ламає, 

Вона ж бо крайня… Та іще й сама… 

І нікому сердегу пожаліти, – 

Частенько в землю скапує сльоза… 

А коли квітом вкриються їй віти, – 

Всіх полонить незаймана краса… 

Тоді літають бджоли-медоноси, 

Такі кумедні, сильні і святі, – 

Але вона нічого в них не просить 

У цім шаленім, прикрому житті. 

А потім осінь. Яблука червоні 

Постукують в саду і ніч, і день, 

Або кладе прохожим їх в долоні, 

Й подяки не чекає від людей… 

А коли чує вересня розмову, – 

Міняю сукню: світлу – на руду… 

І поринає в сутінь вечорову: 

Така вона страшна у цім саду… 

Отож сховалась від чужого ока, 

Її душа зітхає крадькома… 

Бо все життя, як палець – одинока, 

Сама у світі цім. Сама. Сама. Сама… 

м. Ромни Сумська обл., 24.02.2012