Два пелікани
Сперечалися два пелікани,
Правоту не могли довести.
Ніби дивні, зі сходу султани,
Мусять місію світом нести.
Наче цілі, у чомусь, єдині,
Та в одного у дзьобі трава,
Він з вчорашнього дня і понині,
Ще не знає, як вабить грошва.
У другого виблискує пір’я,
В дзьобі носить червону ікру.
Ним керує не в небі сузір’я,
Хтось могутній затіяв цю гру.
Пелікани, мов шахматні лорди,
Пропонують зробити ще крок.
І під тихі, із нервом акорди
Обіцяють із неба зірок.
Хто немає у дзьобі ікринки,
Ніби чесний, його і шкода,
Та нічого не дасть, крім травинки,
Все хапатиме й буде біда.
Хто ж зажирів і лоск відбиває,
Не глядітиме в інші світи.
Він шпаків за птахів, не вважає,
Не страшні йому навіть коти.
То кому ж всунеш руку у клітку,
Хто з цих двох заслужив на хлібець?
Хто поставить на лобі відмітку?
Хто для інших наглядний взірець?
Пелікани – це птахи, не лорди,
Але вигляд у них дуже гордий.
м. Кривий Ріг, лютий 2012р
