Телефонна розмова
з рубрики / циклу «СПОМИНИ»
Ще й зараз пам’ятаю ті телефонні розмови, які мама замовляла з пошти.
У трубці тріскотіло, долинали якісь уривки слів. А мама пізніше розповідала, що її крик у кабіні збігалось послухати пів базару! Та це ні в якому разі не гумореска. Просто теплий спомин про маму. Ще раз прошу вибачити…
– Сама. Роз’їхалися діти.
Син старший, а дочка ж… маленька… –
Не має де думок подіти,
Тривожиться за дітьми ненька,
Бо, бачте, вирядила вчитись,
Топтати в світ свою дорОгу.
Вони ж, нема чого жалітись,
Розумні в неї, Слава Богу!
Крізь смуток думка враз підкралась:
– Є ж телефон! Чого там нити!
Умить попоравшись, зібралась
У центр на пошту! Подзвонити!
– Що, Ольго, в ранній час хотіла?
За дітьми скучила матуся? –
Знічев’я заторохкотіла
З вікна телефоністка Люся.
– Москву й Луганськ мені! – стискала
У пучці папірець зім’ятий
– Москва ще з ночі в нас «пропала»,
Донбас знайду! Прошу чекати!
– Луганськ! В кабіну! Де ти, Ольго?!! –
З віконця голос Люсі лине,
– Дочка вже є! Гляди не довго!
Як заплатила – три хвилини!
Крізь тріскіт голос рідний чути…
– Це, Таню, ти? Там не голодна?
Послала лист?... Не може бути…
А в нас зима така холодна!..
– Ало!!! Ало!!! Не чути знову!!!
З кабіни роздаються крики,
Аж вороння з кленка раптово
Злетіло й згинуло навіки!
Недільний день. З базару люди,
На крик до пошти позбігались,
Ще сходилися звідусюди,
З Луганська вістей дослухались!
Ху-у-у!!! Все ж скінчити мала змогу!!!
– Як, Ольго, доня? – люд роїться.
– Як?! – усміхнулась, – Слава Богу!
Старається, рідненька, вчиться!
