Страта
відлуння скіфских курганів...
пурпуром стелеться пізня зірниця
на табуни, на людей і волів,
на халабуди і будки повстяні
шостиколісних добротних возів.
у казанах уже зварено м`ясо,
кров`ю полито святого меча,
тіло жертовне розкидане колом -
всі у чеканні понуро мовчать...
Аріапіф, рівний величі Апі,
тяжко захворів, в недузі лежить.
хто в тому винен? хто клятву порушив
й зрадив Табіті, державу ганьбить?!.
І ворожбит найсивіший та мудрий
вказує пальцем на воїна: "ти!" -
впав на коліна той, слізно волає,
зізнаючись у свїй срамоті.
воя під руки взяли одразу
і повели до царя самого.
цар подивився на зрадника хворо
і наказав: "до сокири його!" -
як відсікали ту голову винну,
Аріапіфа стояли сини -
Скіл відвернувся, закрився рукою,
Орик, молодший, стояв мовчазний...
Баче Табіті, звернула увагу,
читає у дзеркалі долі обох.
але тепер їй нічого не треба,
правду знайшли і - хай тішиться бог.
м. Алчевськ, 1996 р.,2011 р., лютий 2012 р.
