15.03.2012 20:58

-

315

5 | 7

 © Оля Стасюк

Остання сповідь

Далася взнаки депресія...

"Мене так берегли від поганого світу, що я стала в доброму білою вороною"
Не пам`ятаю автора, але думка хороша

Я хай скажу – і замовчу навіки. 

Уродженка незвіданих планет, 

Я виросла давно зі свого віку. 

І ось – остання сповідь. Наперед. 

Ви скажете, що я ще дуже рання, 

Мені ще жити, жити і рости... 

Хоч наперед ця сповідь,та остання – 

Вже тих своїх висот не досягти... 

Я марила постійно ідеалом, 

Жила у точці «мрії і буття»... 

Можливо, мені справді було мало 

Того, що витискала із життя. 

Мене так берегли від злого світу, 

Що вже і в добрий – пізно, не беруть. 

Колись давно я так хотіла жити, – 

Якби ж мені вказав хтось в цьому суть! 

Я бачила життя з своєї зірки, 

І більше, аніж думаєте ви... 

Мені колись так само було гірко 

У стиснутих щелепах самоти. 

Я ще люблю і щиро вболіваю 

За мову, за країну, за народ. 

Куди іти – вже сто віків не знаю, 

Яких шукати сходів чи висот. 

Шукати, віднайти – і знову впасти, 

Напитися одвічного плачу? 

Дослухайте ще трошечки, будь ласка, 

А потім вже навік я замовчу. 

Я рвалася в обійми – не пустили, 

Сама відкрилась – не пішли з добром... 

Ну добивайте, раз уже надбили 

Краєчок серця з болем і теплом... 

Ох, скільки треба встигнути сказати, – 

І небесам, і травам, і землі... 

Хто ж буде в мить останню відпускати? 

Я сповідаюся сама собі. 

Я всіх любила – і люблю ще досі, 

До подиху останнього люблю! 

А ще я так любила стиглу осінь 

І цю останню, спалену зорю. 

Червоним горизонт почав горіти... 

Мій час настав! Долою цю вуаль! 

Колись... Колись я так хотіла жити... 

Але усе минуло вже... На жаль...