26.03.2012 19:56
-
928 views
    
rating 5 | 4 usr.
 © Антоніна Грицаюк

Петрове кохання

Заспівали солов’ї у лузі на калині, 

На голові сивина, а біс у ребрині. 

Заманулось для Петра палкого кохання, 

Ятрить думка лиш одна з вечора до рання. 


Через межу до ставка є одна хатина, 

А в хатині тій живе вдовиця Галина. 

Ох і славна молодиця, гарна, чорноброва, 

Пишні груди, гнучкий стан, мелодійна мова. 


Так би слухав би її звечора до ранку, 

Ось таку хоча б на ніч для Петра коханку. 

Так і сяк метикував, зазирав у очі, 

Ще й снитися почала для нього щоночі. 


То наловить окунців піднесе до хати, 

То облесливі слова стане промовляти. 

Не здавалась молодиця мов холодна крига, 

А Петро від того всього уже ледве клига. 


А одного дня, О Боже! Щиро посміхнулась. 

– Ти із вечора приходь ніжно пригорнулась, 

Тільки жіночку відправ до дітей у гості, 

Щоб нам Петре із тобою не зламала кості. 


Тільки світло не вмикай як зайдеш до хати 

Під перину швидше лягай я буду чекати. 

– Їдь Марусю до дітей, а я погаздую, 

Для худоби їсти дам, ще й собі зготую. 


Їдь Марусю відпочинь годі працювати, 

А я всьому ладу дам «ніч не буду спати». 

Тільки жінка за ворота, а Петро до хати 

Почав митись, почав бритись, гарно одягатись. 


Вже і пісню соловей щиро так співає, 

А Петро летить на крилах серце завмирає. 

Двері швидко відчинив та й гайда до хати 

– Не стомилась ти Галинко ще мене чекати? 


А у хаті така темінь, не видно нічого, 

А у Петра кров б’є в жилах від кохання того. 

Ох і славна молодиця, ще й така медова, 

Щиро так його кохає, не промовить й слова. 


– Ох і славна ти Галинко, куди Маньці братись 

Вік прожив, вона не вміє палко так кохатись. 

Ох і тонкий в тебе стан, ще й губи медові 

Ну а груди мов вогонь, горять від любові. 


А моя не мов та крига, холодна, не мила, 

А терпіти те життя, давно вже не сила. 

Живу я ради дітей, досить вже знущання, 

Не такий я у літах, ще хочу кохання. 


Ввімкну світло подивлюся, Галю, в твої очі, 

Кину жінку к бісу я, та поїдемо у Сочі. 

Ввімкнув світло, Боже мій, клята та година, 

Перед ним мов рись лежить, це ж його дружина! 


Не кричить, а тихо так шипить промовляє, 

А Петро від того всього лиш вусом моргає. 

– Тепер будеш ти кохати з вечора до ранку, 

Не найманку будеш мати, а палку коханку. 


Щоб був лад в хліві і хаті, і лад був в городі. 

– Що ти Маню, схаменись, годі тобі годі. 

Добре знаєш, хворий я, виразка печінка 

Ой Марусю, розум май, ти ж для мене жінка! 


– Ні, не буде Петре так, як було до нині. 

Наведу тепер я лад у нашій родині. 

Твою виразку, печінку вилікую зразу, 

Знайду ліки відтепер на твою заразу! 

Публікації: Антоніна Грицаюк

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись