01.11.2009 21:14
1222 views
Rating 5 | 1 users
 © Катруся Матвійко

Балада про Неї

Її сонце зненацька згоріло дотла, 

Вітер попіл по небу безжально розвіяв… 

І опали зірки, наче листя, з чола, 

На шматки розриваючи простір і мрії. 


Її світ вимирав від нестачі води. 

Її райські сади висихали в пустелі, 

А Вона не пручалася владі біди, 

Тільки сумно стискала мольберт й акварелі… 


І. 


Був інакшим колись Її внутрішній світ, 

Розмальований весь від початку до краю, 

Між березових віт кольоровий привіт 

Дарувала усім, хто торкавсь Її раю. 


У безмежжі думок, почуттів, самоти 

Фарбувала ліси, шліфувала коралі, 

І словами, і пензлем творила світи. 

Все навколо жило, як Вона малювала… 

 


Обережно виводила лінії слів, 

Власну душу вдихала у створений образ, 

Її вимір бринів з багатьох голосів, 

То стихав, то звучав голосніше раз по раз. 

 


Вона вірила в щастя. І щастям жила. 

Вона бачила сум. Часом теж сумувала. 

Та за спиною мала два білих крила 

І злітала увись, як тепла було мало. 


ІІ. 


Але хтось підпалив Її вимір надій. 

Запалав небокрай, задимілися квіти. 

Тільки раз засміявся бездушний палій 

І пішов, залишаючи простір горіти. 


Тоді ввечері рухнув Її дивний світ, 

Захворів, загорівся вогнем божевілля. 

І відмовили крила нестися в політ, 

І зірки опадали на землю вугіллям. 


Акварель Її слів стала, наче смола, 

Що поглинула простір, безжальна й тягуча, 

Її світ відмирав. І вона не жила, 

Тільки мовчки ковтала біду неминучу. 


Її фарби злилися у сірий коктейль, 

Її звуки лунали незграбно й фальшиво, 

Затонули ліси під пісками пустель, 

Не вщухали вітрів невгамовні пориви. 


І душа Її стиснулася в міліметр, 

Затремтіла, сховалась, лишаючи пустку, 

А Вона до грудей притискала мольберт, 

І не знала, що серце пішло у відпустку… 


ІІІ. 


Її світ став пустим: акварель – нанівець, 

Але знищити зовсім його неможливо… 

Наполегливо в руки бере олівець 

І малює грозу чорно-білу і зливу… 

 

І словами фарбує краплини роси, 

Що в траві, яку знову Вона малювала, 

І ростуть Її крила з німої сльози, 

І летить Вона в небо, бо сонця замало. 


Так із кожним падінням росте Її світ, 

Стає дужчим, міцним і нешвидко згорає, 

А Вона з-поміж віт знов дарує привіт 

Усім тим, хто постукався до Її раю… 

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Холод листопаду». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Осінь...».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 04.11.2009 17:46  Костьо Юля => © 

Творчі люди сильні і ця Вона теж сильна... теж творча людина...
Гарно. :) 

 02.11.2009 06:53  © ... => Комарова Ольга 

Дуже вдячна, Олю, за коментар. А сльози швиденько витираємо! Ми ж творчі люди, а тому сильні! І нам негоже плакати! Цьом! :) 

 02.11.2009 01:46  Комарова Ольга => © 

Знаєте, настільки сильно і близько для мене написано, що аж сльоза скотилася. Як ніби про мене. Дякую:) 

Публікації автора Катруся Матвійко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо