Про вітер і спеку
з рубрики / циклу «ЛІРИКА ПРИРОДИ»
Та спам’ятайся ж, сивий вітре!
За свідка небо голубе,
Що спека зваблює тебе
Крізь домагань плетіння хитре.
Її, гарячу та нестримну,
Збороти мусив і не встиг.
Для чого так раптово стих
У мить бездощову інтимну?
Ти мав ту хвойду остудити,
А сам грайливо лоскотав,
Серед покосів і отав
Щось здумав тихо шелестіти…
Не зміг?! Та ти й не намагався!
Лиш у розбурхану пірнув!
Нещасний зморено зітхнув:
– Бо я у спеку закохався…