У туманності Андромеди
Знов над світом летять комети,
Догорають яскраві зорі,
Запорошує попелом Вічність
Наші, Сестро, з тобою сліди.
Так вже сталося, дух Поета
Ми несем крізь життя простори,
Зазираючи в неба вічі
І рятуючи світ від біди.
Що єднає нас, чи я знаю?
Рідне щось аж до болю в скронях,
Незбагнене таке й шалене,
Недосяжне, немов міраж.
Ти жагою з глибин зринаєш,
Коли місяць у небі вповні,
Ти наповнюєш мої вени,
Коли йду на черговий віраж.
Дотуляються наші крила,
Коли в маревах линем в небо,
І пульсують в надриві душі
Так подібно, немов одна.
Що за дивна штовхає сила
Цілу вічність мене до тебе
І зростає щомиті дужче,
І п`янить мене, мов з вина?
Ми за руки завжди тримались,
Розривали тенета скверни,
Ми ходили лише по грані
І дивились у вічі смертям,
Всі гріхи ми людські прощали,
Засіваючи добрі зерна,
І любов`ю зціляли рани,
Підіймаючи правди стяг.
У туманності Андромеди
Ми в єдине крильми сплелися,
Бо холодні Землі вітрища
Видувають тепло з душі.
Між Великих й Малих Ведмедиць
Час прийде нам колись спиниться,
Але нині наш янгол в вишах
Нам шепоче нові вірші...
м. Львів,
