роздум про мову.
І все таки наважився втретє надрукувати це - мовне питання завжди актуальне чомусь у нас. Думаю, воно вчасне і зараз, у передвиборчу компанію - хотілося б, аби ми, обираючи, обирали дійсних, а не маскарадних українців до влади... Ну, от! Не бажав політики, а все одно політизувався. Вибачте.
погублено багато
імперіями нас,
а, все ж, повинні дбати
про мову повсякчас -
в ній нації державність,
наш розум і душа,
наш біль і наша слава,
принижена, на жаль.
і прикро, що сучасність
тут схильна до вагань,
тому й зітхаю часто,
сідаю до писань.
не знав, що, як зістарю,
звернусь до віршувань
в надії, що не марно
зроню вірша у хлань -
а може надрукують
в часопис там який
і всі мене почують -
сусіди, земляки...
а, як мене, їх збурить
державних стан речей,
ото й в пригоді буде
сумний роздум оцей,
що міститься у вірші
про славний наш народ,
про мову неутішну,
про інше все...
так от,
хто з принципу, від люті,
хто з ліні, просто так -
зреклися мови люди,
зійшли на аби як -
на суржик, чи на роську -
як вийде на яку
і смокчуть мовну соску
антИдержавницьку.
...а все з часів "петровських",
кривавих в землях сих,
"дєльож" великороський
на "чуждих" і своїх.
затим заборонили
на мові молитви
і друкування книги,
загарбали церкви
і Україну в путах
замордували, злі...
"насильно мил не будешь" -
забули москалі.
вони за три століття
так і не спромоглись
цю землю зрозуміти,
хоч долями сплелись -
сахаються від мови,
їм нація "претит"...
не скажеш безтолкові,
але ж так триста літ!
а ми "язик" їх знаєм
і це нам плюс, не глум,
хоча й проблему маєм,
трагікомічний сум -
коли вже є держава,
державна мова є,
ми протестуєм жваво,
нас мова дістає.
сорочку рвем на грудях:
"тут ксенофобія!
довольно мОзгі пудріть!"
...в якій державі я...
вивчаєм східне слово
і хінді, і іврит,
і європейські мови,
а як свою, то - гид...
і бізнес, і освіта,
і шоу, і бутик,
і урядова світа...-
все користа "язик".
їм зручно так, престижно(?),
багато знають слів.
по українськи ж - "стидно",
вони для селюків.
глузують, що на мові
читати нема "шо",
в селі їй місце кльове,
"там катит харашо".
неправда! книг чудових
багато є у нас
на українскій мові -
читай у вільний час.
хіба що тут, на сході
(та і на півдні теж),
ту книжку при нагоді
тепер і не знайдеш.
чому книжок не стало
на українській враз?
відраза до читання,
чи є такий указ
(а скрипка не остання
у уряду якраз)?..
суттєвіше питання
до бізнесу і нас.
а те село... хто бачив?!.
то це ж сама печаль!
душа від болю плаче,
сльоза стоїть в очах.
і з вуст зринає слово,
відчАй на цьому тлі -
в недбалості до мови
й зневага до землі.
благаємо, наївні,
привладних крадіїв
любити Україну,
не мучити її.
не вбий! не можна красти! -
заповідав Господь...
не знищуйте, будь ласка,
державницьких клейнод:
традиції, духовність,
національне все
і українську мовність,
і батьківських осель...
...але благальний знову
наш захлинувся глас,
бо "за падло" їм мова
і не сприймають нас.
бо зовсім не потрібна
держава "пацанам"
як українська хлібна
земля від Бога нам.
а ще - цей чортів суржик,
цей покруч, мовне зло...
наш інтелект він сушить
і робить з нас трухло.
на побут і культуру
паскудить вже давно,
а ту ж літературу
затягує в лайно.
і москвофіли нові
у душу нам плюють,
хохлятство в паранойї
об мову ноги труть.
і українці наші -
вже й наче не раби! -
спілкуються на "раші",
все "тіпа как как би".
обізнані на мові,
не лізуть на рожен -
бо вже не колискова,
не рідна зовсім вже.
їм байдуже якою
під носа дулю тнуть,
аби дали спокою,
не збуджували лють.
мовляв, ми поступово
до мови перейдем
із вірою у Бога,
в прийдешній світлий день...
байки то все! дурниця!
бо ми такі вже є -
забруднюєм криницю,
з якої воду п`єм.
про змислену еліту
я взагалі мовчу -
світоглядні каліки,
принаймі котрих чув.
тут хамство московитське
і чорні матюки
давно вже стали світські.
хизуються ділки.
говорять православні,
а в душах темна тьма,
поваги до держави
й до нації - катма!
і то біда країні,
де править на місцях
чинвник - злодій! в чині!!! -
у хамстві й хабарях.
яка патріотичність!?!
духовності прогрес...-
тут суто меркантильність,
моральності регрес.
жаліються в промовах
"вожді" за наш розор -
їм радше не до мови,
а чути б слізний ор.
від розбрату й розбою
їх кидає у раж -
а те, що ниций побут
й до мови саботаж,
плюндрує Україну
і націю ганьбить
всілякі з того кпини -
на те їм розум спить.
банальне лицемірство,
амбіції, брехня
є політичним змістом
сьогоднішнього дня.
та обираєм знову
все тих же керунів
зрадливих, дурномовних,
всіляких кольорів...
така ось, бач, картина
малюється у нас.
росте собі дитина,
в державі дикобраз -
він "как би" у гламурі,
він "как би на понтах".
бо, дійсно, "блін, в натурє" -
ходити у хохлах?..
тому і чха на мову,
"по фєнє" більше звик.
вести отак розмови
могутній вчить "язик" -
ним бавляться у Раді
майстри-балакуни,
поважні тьоті й дяді,
в законі брехуни.
із мовою в "разводє"
попса... і сміх, і жаль -
адже ж, бо наша, в моді,
але - чужа... чужа...
така ось, бач, картина
виходить на цей час -
велика Україна
втрача маленьких нас,
терплячих, не байдужих,
розбурханих, живих,
у мудрості не дуже,
зате вже дуже злих.
і хто зна, що там буде,
чи доброго діждем,
коли себе забудем,
із пам`яті зітрем.
нова шуткує ера,
по Україні стрел -
в імперіях не вмерла,
то суверенна вмре.
підкинув сюди хмизу
наш "стомлений" поет -
зглаголив, мов по книзі
здекламував сонет:
"давно вже пів країни
відрізати пора
від сходу України
до сивого Дніпра.
культіпкуваті станем,
зате чіткіший стан.
в додачу Крим віддати -
бо він нам на хрена?..
і заживеться в хаті
по європейські нам.
а тих, що патріоти,
чекаєм - хліб та сіль,
їм раді - ми не проти,
хай їдуть звідусіль..." -
отак нас відділило,
змело мов те сміття
наївне, світле, миле
поезії дитя...
і ми усе гламурим
зі сміхом на вустах,
заводимо амури
із вогником в очах.
а щей як затанцюєм -
на крилах аж несе!
співаємо, працюєм -
як наче добре все...
а в серці біль і смуток -
з`їдає душу тля! -
так вірилось в здобуток,
але горить земля.
двомовності примара
вигулькує не раз -
не надбання, а кара
на не долугих нас.
думки мої німіють,
немов би я ще сплю -
про федеральність мріють
на втіху москалю.
не вірю, чути страшно
про малоросів план -
бо то є мові зашморг,
для нації - капкан
(канкан, до рими слушний,
танцюють на труні
чорти і нашу душу
цькують у казані).
страхи ці недоречні
ховаю у собі -
немає сил на спречки
й супроти глупства бій.
від того і зітхаю,
усе оце бубню,
коли я спать лягаю
і коли навіть сплю.
і сни ті як наспрвді -
ні вийти, ні втікти
і в них я безпорадний -
де вихід?.. не знайти.
...дошукуючи слово,
я ненароком склав
вірша на захист мови,
а біль не вгамував.
бо нація зникає
без мови в сірій млі,
хоча й державу має
тут, на своїй землі...
сприймає серце з болем
такі слова сумні.
спадає тихо попіл
на голову мені -
самі в усьому винні,
своє не вберегли...
о, ця ганьба щоднини!
чи збавимось коли?.....
2007-2010рр., січень 2012р.
