27.09.2012 21:20
-
239
    
  3 | 3  
 © Автор Невідомий


Тобі - останній подих й перші сльози

Душі, опаленої пристрасті вогнем.

Тобі й до тебе. Крізь сніги й морози,

І пустелі, що не займані дощем...


Тобі. Не я, а ідеал далекий,

Яким мені судилося не стать,

Бо нива серця сіяна безмежним

Болем. І вже коханням не зорать,


Де поросли прокляті терни,

І тиснуть із душі своїм вінцем

У келих кров. Вона вже майже мертва,

Скоріш би стихнуть їй кінець кінцем...


Мені від мЕне без тебЕ лишилась

Одна лиш тінь. Яка вона мені моя?

Така, як я тобі, - ніяка, - загубилась

В безмежжі снів твоїх. Я. Не кохана і твоя.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 28.09.2012 01:15  Деркач Олександр => © 

Цікаво написано, і гарно...Сподобалось!

 28.09.2012 00:41  Бойчук Роман 

!!! Красиво!!!!

 27.09.2012 23:26  Лідія Яр => © 

Бачу, що та муза така ж журлива була, ось тобі ще одна, може ця веселіша...хоч вона й весняна...

 27.09.2012 23:25  Лідія Яр => © 

 27.09.2012 22:31  Каранда Галина => © 

7/16 вірша - ідеальні. далі емоції переважили... у мене в 19 років щось подібне було написане...зараз дивні ті думки. Ви молодші, ніж я тоді, тому визнаю, що пишете краще за мене. 

 27.09.2012 22:26  Тетяна Чорновіл => © 

Гарно! В кінці сумно, що не кохана. Добре, що вірш писався на історії, а не, скажімо, на лекції зі Хірургії :))