Розчиню смуток свій
Туманна паморозь лягає на обличчя,
Мов ночі туга, вилита в сльозах.
Плакучі верби стиха журяться надріччям,
Тужливо квилить в травах дикий птах.
Навколо так усе, немов би мою душу
Навиворіт хтось вивернув й тріпнув.
...Свій смуток в цьому розчинити також мушу, -
Так само, як прокинутись зі сну.
А там, глядиш, мені одразу стане легше;
Туман розвіють сонця промінці
І ніжний вітер з вербокос весь смуток зчеше,
Щебечучи здіймуться пурханці.
