Сповідь

Озвірів океан від поривів осіннього вітру. 

Котить хвилі важкі й викидає на жовтий пісок. 

Із шипінням назад краде води свої непривітно 

Й білим гребенем хвиль знов готовить черговий ривок. 

Налітає на пірс, скаженіло вгризається в камінь, 

Диким реготом хвиль монотонно навіює страх. 

Темна прірва води ухмиляється пекла устами 

Й чорні хмари, мов коси, зависли вверху в небесах... 

Біля скал на піску одинока завмерла фігура. 

Підійшов трохи ближче - людина сидить на піску. 

Чоловік средніх літ притулився плечима до муру 

І десь дивиться в даль, у грайливу від вітру імлу. 

На розбурханий вир, на ревучі, загрозливо, хвилі, 

На тривожні відтінки у темнім від сумерку тлі. 

Одиноко сидить,весь зсутулившись,ніби-то сили 

Вже покинули тіло,що поки жиє на землі. 

Підійшов, привітавсь, португальською мовив, як треба. 

Ну а він відповів по-вкраїнськи, на диво, мені. 

Я присів на пісок, подивився в насуплене небо 

Й розговір про погоду, як водиться завше, завів. 

Він мовчав. Не хотів з постороннім про щось говорити, 

Мовчки згідно кивав і відводив напружений зір. 

Потім гучно зітхнув й повернувся до мене небритий, 

Весь заросший, лиш очі блистять з попід брів. 

"Що погода?" сказав "Тут життя, наче вирва воднева, 

Так кидає тебе, так бє об круті береги. 

Я сам родом із Львова, із города-лева 

Десять років тому заробити приїхав сюди. 

І от, бач, заробив-як собака ночую у скалах, 

Бо що мав - загубив і не можу вернути назад. 

Та частина життя залишилась в видіннях, як спалах 

У темниці видінь, що над мною постійно висять. 

Не таким вічно був-попервах працював на будові, 

Висилав на Вкраїну, зовсім не погані, гроші. 

Документів не мав, лиш тримався на чесному слові, 

Що патрон мені дав "Я все зроблю. Ти, мов, не спіши" 

І не став я спішить, заспопоївсь, та, видно,даремно, 

Хоч і друзі, й знайомі мені дорікали не раз 

"Та кидай ти його! Ти не бачиш? Із ним-діло темне." 

Та я вірив йому, бо платив акуратно і в час. 

Ще я вірив йому, бо на самім початку багато 

Він поміг, зрозумів, хоч я мови тоді ще не знав. 

Тому вірив й тоді, коли він вже затримав зарплату 

І сказав, що отримаю я через місяць, чи два. 

Мов, проблеми чуть-чуть. Ось рішу й розрахуюся зразу. 

Там, дивись, і папери прийдуть з Ліссабону сюди, 

От получиш за рік купу грошей одразу 

І додому махнеш. Так що ти не спіши. 

Й не спішив я, дурний. На продукти давав, 

А додому-так я позвонив. 

Розказав я дружині, що так, мов, і того 

Та вона розійшлась не на жарт. 

Пожалів, що звонив. 

А тут сталась біда-на будові звалився я з даху 

Й поломався увесь, що життя десь зависло вгорі. 

Між землею і небом, у мареві вічного страху 

Я в лікарні відлежав півроку і вийшов десь в цеїй порі. 

За лікарню патрон заплатив акуратно і чітко, 

Він нераз приходив і папери якісь приносив. 

А я їх підписав-знов повірив усім його пліткам, 

Що ось вийду й заплатить одразу, що я заробив. 

Та з лікарні прийшов-ні патрона,ні фірми немає. 

Ні тобі документів,ні грошей, ні більше нічо. 

Куди йти, що робить-став і зовсім не знаю. 

Я до друзів-вони, ми тобі говорили, мов, що? 

Позвонив до дочки, а вона-де ви були, мов, тату? 

На весілля моє не приїхали, не спромоглись. 

Ні подарка, ні грошей. Не хочу вас більше я знати. 

Та і мама із другим живе вже якимсь. 

От так доля мене притиснула до скелі цієї, 

Бо тепер я каліка й не маю до кого піти... 

А ти кажеш погода! Життя більше хвилі завиє 

І ударить тебе, що аж скелі відкриють роти!" 

Більш не став говорить. Відвернувся нещасний і гордий, 

Щоб сльозинки ніхто не побачив в очах. 

Я устав і пішов. Буйні хвилі, як кобри, 

Піднімались, шипіли й ще більше наводили страх. 

Його зрадили всі. Може й сам він у тім винуватий, 

Бо довірливим був-вірив людям, їх вдячній душі. 

Хто ж дозволив за це так жорстоко і підло карати? 

Хто посмів, окрім Бога, творити цей суд на землі! 

Албуфера,Алгарве,Португалія, Осінь 2009р.