О, скільки протиріч в душі
Такій розважливій і дикій!
Наївних сподівань і недосяжних мрій.
Я бачив її вчора. В натовпі безликім
Вона виводила свої чудні вірші,
І тільки вітер милувавсь красою чорних вій.
Ії спіткала мука. Гострий промінь.
І сподівань понівечений стяг.
У ефемернім місті – пік її агоній
І діаманти правди – у запилених кутках.
Її ідеї розлетілися, мов попіл
Бо вже не перша, інших повно «мудреців»
Не цицеронів, арісторелів, езопів,
Але майстерних лицемірних продавців.
О, скільки відкриттів хотілося зробити!
Її душа здіймалась до зірок...
Прожити гідно, а не марно час убити.
Та не в своїй Вітчизні славиться пророк...
Даремних винаходів вже не мало відзначала
І кожен раз палали в серці прикрість і надія.
А потім бігла, святкувала і втрачала
І злет той був гіркіший за падіння...
Вже пережито, вже розчарувалось,
Втекло, зневірилось, згоріло.
Якби була камінням, так би і не сталось,
Страждала лиш з причини: бо не мала, що хотіла.
У голубки моєї зав’язані крила
Я б попестив, до серця її пригорнув.
Та немає мене, її слабкість мене і створила.
Щоб хтось сильний і ніжний завжди поряд був...
Тепер у павутині сірих вулиць,
Лиш донедавна ще привабливій і милій,
Де золотаве листя до щоки горнулось
Що залишалося моїй лілеї білій?
Коли дощами небо змило радощі,
Лишень виводити свої чудні вірші...
Київ, 23.10.2011