31.01.2010 06:25
-
793
    
  2 | 2  
 © Костянтин Хмара

Перша осінь

Ти усміхаєшся щасливо уві сні, 

А я ховаю сам від себе вогкість вій, 

Щаслива мить, врочистий буревій, 

І плавлять серце думи, світлі і ясні. 

Зів`яле сонце докотилося межі, 

І виграє у його сяйві листопад, 

Неначе трон – цей наш з тобою сад, 

І тому так приємно в мене на душі. 

Гаряче листя все недобре спопелить, 

А листопад – неначе ковдра нам на двох. 

Віднині нам позаздрить навіть Бог, 

І моє серце то сміється, то щемить. 

Щось незбагнене у одне єднає нас, 

Мої легені повні подиху твого, 

А навкруги – і золото й вогонь, 

Не мають влади вже ні простір, ані час. 

Вустами вогкими торкнусь твоїх очей, 

Розвію сон і на твій шал перетворюсь, 

Здолаю все, але тобі скорюсь, 

У потаємне стану зоряним ключем. 

Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх, 

Уразив м`язи, скам`янілі від напруг, 

Просякнув мозок медом і ущух 

І десь на дні очей проміння жмутком ліг. 

Невже то – осінь, наша перша осінь 

Усе фарбує кольором жаги? 

Ми ще такого не знали досі, 

Як схожі наші, наче різні береги. 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 09.05.2012 22:53  Каранда Галина 

прекрасно.