Сповідь в`язня

Частина  1.  Кара  без  вини

Не  знаю  я,  за  що  страждаю  тут,

І  чим  я  провинився  перед  світом.

За  що  приймаю  це  ярмо  спокут

У  час,  коли  би  міг  життю  радіти?

Не  відаю,  який  за  мною  гріх

Примарою  розплати  всюди  ходить.

Ще  у  дитинстві  я  помер  для  всіх  –

Для  себе,  для  людей,  і  для  свободи.

Воскрес  я  у  в’язниці,  як  у  сні,

Не  вічний він – я думав, – як  і  горе.

Та  міцно  спиться  по  сей  день  мені.

Яка  ж  ти  зла,  моєї  долі  зоре!

І  не  розкаже  ні  одна  душа,

Хто  я  і  звідки,  і  за  що  караюсь!

І  невідомість,  як  удар  ножа,

Мене  скосила,  і  нема  їй  краю…

В  свої  літа,  веселі,  молоді  

Валяюсь  я  в  тюрмі  гнилим  підпалком.

І  не  злічити  на  душі  слідів

Від  сліз  безсилля,  що  лилися  змалку.

Не  знав  я  ні  кохання,  ні  добра,

Ні  радостей  простих  і  безтурботних.

І  день  за  днем  я  при  житті  вмирав,

Конаючи  від  болю  і  скорботи.

Я  волю  бачив  тільки  в  дивних  снах,

Тоді  летів  пліч-о-пліч  я  із  вітром,

І  в  юну  душу  не  вкрадався  страх

Упасти  чи  від  сонця  обгоріти.

Але  бажати  цього  наяву

Ні  в  слові,  ні  в  думках  не  маю  права!

За  примхою  чужою  я  живу,

Для  ляльковода  я  жива  забава!

Хай  інші  люблять  і  радіють…  Хай!

А  я  в  ганебнім  попелі  зітлію,

І схороню  життя  свого  розмай,

Гірку  зневіру  і  хитку  надію.

Хай  думають  усі,  що  я  помер,

Лиш  привид  мій  блукає  у  в’язниці,

Лякаючи  там  ще  живих  химер  –

Забутий,  безіменний  і  безлиций…

Частина  2.  Примирення  із  долею

Я  часто  думав  про  своє  життя,

Бо  думати  –  моя  єдина  справа,

І  озивалась  жалібним  виттям

В  душі  печаль,  коли  я  кликав  правду.

Втомившись  від  тяжких  безплідних  дум,

Я  з  долею  своєю  примирився,

Благословив  жертовністю  біду,

Ріку  душі  я  дав  скувати  кризі.

Чи  варто  відрікатись  від  вини,

Бажати  волі  пристрасно  і  дико,

Просити  у  свободі  благ  земних,

Як  чисте  небо  не  почує  крику?

Блукати  у  імлі  чужих  нещасть,

Погрузнути  по  горло  у  пороках,

В  інтригах  коротати  цінний  час,

І  пити  божевілля  лжепророків?

Я  звик  до  тиші  –  ось  моя  сім’я,

І  товариство  вірне,  серцю  миле.

А  в  мріях  заборонених  –  не  я,

А  лиш  чиєсь  чуже  зухвале  тіло.

Довічний  спокій,  в  серці  –  пустота,  

Закляклі  мрії,  кам’яна  тривога…

Молитва  щира  не  торкне  уста,

Бо  ця  душа  не  знає  навіть  Бога.

Тюремник  свіжі  квіти  принесе,

Поставить  мовчки  в  старовинну  вазу.

Крізь  грати  світло  зазирне  косе,

Вплете  у  смуток  безголосі  фрази.

Хіба  ще  треба  серцю  більших  благ,

Ніж  вічний  спокій  вдалині  від  світу,

Очам  –  крім  світла,  тілу  –  крім  тепла,

Ну,  а  душі  –  крім  запашного  цвіту?

То  хто  ж  я?  –  не  злочинець,  а  святий?  –

Якого  стережуть  і  доглядають

Для  чогось…  для  найвищої  мети  –

Для  пекла  на  землі,  чи  в  небі  –  раю?!

О,  я  не  хочу  думати  про  те!

Не  хочу  знать  ні  правди,  ні  омани!

Хай  квіти  волі  снігом  замете,

Байдужості  рубець  замінить  рану…

Частина  3.  Воскресіння  надії

До  всього  можна  звикнути,  на  жаль,

І  навіть  до  самотності  гнилої.

На  втіху  обернув  свою  печаль,

Був  певен  –  не  торкнуть  мого  покою.

Та  раптом  серед  тиші  вдарив  грім,

Заглянув  дивний  гість  тоді  до  мене,

Розвіяв  у  душі  гіркотний  дим,

І  серце  змусив  битися  шалено.

І  він  сказав,  –  о,  як  можливо  це!  –

Вогонь  горів  у  кожнім  його  слові  –

Що  я  і  мій  король  –  одне  лице,

Сказав,  що  королівської  я  крові!

Він  довго  запевняв,  що  друг  мені,

Що  звільнить  від  марудної  спокути.

Всі  блага  він  оспівував  земні,

І  волю  обіцяв  мені  вернути.

Я  сумнівався,  але  все  ж  сказав,

Що  я  щасливий,  і  мені  не  треба

Ні  радощів  людських,  ні  злих  забав,

Ні  тронів  на  землі,  ні  ласки  неба.

Та  все  ж  він  був  умілий  на  слова,

І,  мабуть,  говорив  таки  відверто.

Той  голос  рани  медом  поливав,

І  душу  врятував  мою  від  смерті.

Я  здався…  Я  утік  із  ним  з  тюрми,

Все  було  так  таємно  і  красиво,

І  я  кохав  щемливо  кожну  мить,

Що  наближала  нездійсненне  диво.

О,  так!  Я  хочу  вийти  із  пітьми,

І  стати  переможцем  цього  бою,

О  Боже,  молитви  мої  прийми!

Свободою  я  рани  всі  загою!

Я  славою  у  серці  біль  втоплю,

Криваві  сльози  осушу  промінням

Своєї  правди,  і  пітьму  облуд

Осяє  справедливості  пломіння!

О,  вартий  цей  тріумф  усіх  страждань,

Всіх  мук  і  невідомості  гіркої!

Яка  тонка  сліпої  долі  грань!  –

Я  –  вже  не  в’язень,  я  –  свободи  воїн!

Частина  4.  Падіння  із  сонця

На  трон  чужий  мій  друг  мене  возвів.

Мій  добрий  геній  слова  не  порушив.

Надій  моїх  мільйони  кораблів

Опісля  бурі  досягнули  суші.

І  був  тоді  я  в  ролі  короля

Держави,  наймогутнішої  в  світі,

На  місці  того,  хто  своїм  ім’ям

Затьмарив  сонце  у  його  зеніті.

Та  тільки  день…  Розлився  гнів  небес,

Захмаривши  мою  щасливу  днину!

Бо  істинний  король  з  пітьми  воскрес,

Мене  ж,  натомість,  у  безодню  скинув…

Бо  він  король.  Він  –  сонце  на  землі,

А  я  –  ніхто!  Я  тільки  тінь  безлика!

Я  впав  із  сонця…  Жаль,  що  не  згорів,

Що  народився  на  пекельне  лихо!

І  наді  мною  посміялись  всі  –

Паяци  в  рясах  і  кати  в  коронах.

І  згодував  пліткам  жорстокий  світ

Мої  пориви  до  життя  і  трону.

Мене  відвезли  геть,  і  у  тюрмі

Наділи  на  лице  залізну  маску,

Щоб  не  узрів  ніхто  вже  образ  мій,

Не  прийнятий  людьми,  забутий  часом.

Я  б  розум  божевіллям  задушив,

О  доле  зла!  Та  він  живе,  розбитий…

Навіщо  ти  дозволила  душі

Нектар  чужий  наївно  так  надпити,

Торкнутися  до  чуда,  до  зірок,

А  потім  впасти  в  небуття  глибоке?!

В  якого  бога  вірив  злий  пророк,

Що  так  навіщував  мені  жорстоко?!

О  ні,  я  кари  більшої  не  ждав,

Не  уявляв  ганебнішої  ролі,

Та  крила  піднесла  мені  біда,

Вони  ж  зламались  у  польоті,  кволі.

Навіщо  ж  я  побачив  рай  земний,

Відчув  спокусу  влади  і  пошани?

Я  знову  злочин  без  вини  вчинив,

І  знову  повернувся  у  кайдани…

Частина  5.  Жорстока  п’єса

О,  доля  –  це  поганий  сценарист!  –

Складає  для  людей  жорстокі  п’єси!

Абсурдним  темам  віддає  свій  хист,

Невинних  ріже,  а  ганебним  лестить.

Який  мудрець  зуміє  відмести

Добро  від  зла,  а  зерна  –  від  полови?

Який  суддя  владнає  спір  пустий

Сліпого  вчинку  і  хиткого  слова?

Що  є  свобода?  –  тільки  суєта!

Вмістилище  оман,  сумнівних  істин!

Промчаться,  як  вітри,  земні  літа,

Залишивши  усі  думки  без  змісту.

Хто  скаже,  де  тріумф,  а  де  провал?

Що  краще  –  затухати  чи  горіти?

Якими  б  не  були  земні  жнива,

На  всіх  чекає  смерть  у  цьому  світі.

То  ж  знайте,  я  –  забутий  син  і  брат,

Без  права  на  ім’я  і  на  обличчя.

Ні  правди  вже  не  хочу,  ні  добра,

Лиш  кожну  мить  я  слізно  вічність  кличу.

Мене  чекав  печальний  епілог,

І  драму  не  змінити  цю  прокляту!

Життя  –  це  гра.  Хай  хтось  на  сцені  –  бог,

Мені  ж  яскраву  роль  замінять  грати.

Я  всіх  прощаю,  бо  усі  ляльки

На  службі  у  черствого  ляльковода.

Всі  жертви  –  і  пани,  і  бідняки –

Поламані  гілки  людського  роду.

Хтось  мучиться  на  волі  від  гріхів,

Шукає  то  загибелі,  то  Бога,

Хтось  пекло  при  житті  пройти  зумів,

А  я  в  неволі  вільний  від  усього!

Я  вільний  від  земної  боротьби,

Від  пошуків  того,  що  не  існує.

В  чеканні  потойбічної  доби

Моя  душа  не  квилить  більше  всує.

Ця  сповідь  в’язня  вже  дійшла  межі.

Мовчання  –  відпер  мій  сенс  єдиний.

Залізна  маска  на  моїй  душі  –

Її  вже  ні  для  кого  я  не  скину…

2012р.