Невідома утрата...
Ранок. Вокзал. Я сонце зустрічаю.
Мій поїзд відбуває… здається щось з долоні вислизає,
Не можу стримати, боюся випустити!… і все…
Поїзд пішов. Перон раптово став пустий.
Але ж сонце світить наді мною?
Чому ж воно мене не тішить?
Що було там, в тому вагоні?
Мені про це вже не дізнатися ніколи.
І розказати ніхто не взмозі,
Це така історія, яку прожити потрібно самому,
Всі дотики, слова, удари, посмішки, ввічливі жести,
І погляди з вікна, ці очі сумні, які не потрібні нікому…
Лиш чути звуки вдалині,
Тремтіння переляканої та дуже терпеливої землі,
а ще чути шум і голоси, всі йдуть кудись, спішать,
Та вже немає чого прагнути мені.
Я повертаюсь туди де була,
Я не встигла туди де хотіла,
І ніхто в цьому шумі не бачить мене і ніхто не розуміє,
Тільки очі, яких вже нема, та ті що вічно буду пам’ятати я…
01.01.2013
