Віршування з настрою
з рубрики / циклу «віршування з настрою»
1.
протиріччя вирішуються
у просторі аналізу наших вагань.
та чи ладен той простір
усі негаразди й проблеми,
що створюють нам
наші трикляті оті протиріччя
вмістити в собі для судійства? -
їх сила силенна!
...думалось так мені ранком в ваганнях -
вилазити з ліжка, чи ні?..
2.
заблукати не важко.
і добре, коли те блукання
у пошуку істини.
а як ні?
а як просто, з цікавості,
від нудьги?
...вибач мені,
але то уже регіт
й кривляння у танцях
блазня із дзеркала...
бійся духовно засліпнути.
3.
спочинок?
який?!
і навіщо?..
ти - оракул життя,
ти - подовження часу
від завтра в сучасне
і далі - в минуле
і знов у майбутнє
крізь мить сьогодення -
і так без кінця,
і так вічно в бутті...
у такому не вічному.
4.
а навколо безліч світів!
і та безліч зійшлася в мені -
я розбитий на безліч
і безліч мене цементує -
чому і з якої причини?..
для чого?
питаю себе - чи під силу мені
зАгадку цю розгадати?..
5.
...сонечко зимнє
з морозу червоне дрижить,
поспішає за обрій -
зігрітися хоче.
...і світила небесні
прагнуть до спокою,
в затишок теплий.
6.
неспішно іду.
кроки мої відлунює місто,
що спить у нічному тумані.
поглянув угору -
там місяць мов лампа,
що скута в плафоні -
самого не видно,
а світло наосліп кидАє униз.
- ...бути скутим у хмарах
і силу світла свого витрачати даремно?
як недоцільність таку оцінити
у світі доцільності?
але ж воно хибне,
те сяєво місяця (заперечив собі).
хибне чи ні, а світиться в хмарах
з останньої сили... -
саркастично собі відповів
і посміхнувся.
і раптом хтось каменем вцІдив у лампу ліхтарну.
- ...а в місяць не вцілиш... -
з`їхидничав я у думці над дурнем,
що любить трощити скляне і казене,
чуже і своє.
...неспішно іду
і місто відлунює кроки мої
і сміхи чиїсь,
і розмови веселі і п`яні,
нечійні, чужі,
і знайомі,
такі повсякденні в тумані.
7.
хтось порадив мені зупинитись...
зупинка - загибель у тлінні,
в якому життя обертається в попіл,
в ніщо, у іграшку долі.
і вирішуй тоді -
що ж справжнє і цінне тепер?
що є дійсним?
це небо?
це місто?
земля?
чи все оте разом?
і що таке ти
на землі,
під небом,
у місті оцим?..
багато обсяде питань
громіздких і вагомих,
важких аж настільки,
що ніяк не второпаєш тої мети,
до якої життям своїм прагнув.
- о, так! - кажу я до себе собі -
зупинка - загибель.
8.
як у гольфі -
б`єш по м`ячу,
щоб у лунку, гад кульний, звалився...
але ж то гра, то розвага,
утіха бажань і марення часу.
а тут -
чи іронія долі,
чи вискал недолі -
наше падіння у злидні м`ячем
не з власної волі.
9.
а той он дибіл
тисне на клин що є сили,
зненависті й розбрату клин поміж нами.
піти і застрЕлити?..
ні, бо запізно,
не допоможе -
забагато бо вже дибіляток таких розвелося.
визнавати це болісно й важко...
мабУть, що то кара нам Божа
за нашу байдужість,
за нашу пиху,
за пасивність,
за згоду з негідним...
допоки нести нам цей хрест?
10.
єдине, що з панталику збиває -
чому нетрища наші такі не цікаві
побутовою дійсністю?
напевно тому, що наші,
з тогО й не екстримні,
з тогО й не прикольні -
ганьблять і знущаються,
в душу плюють,
затьмарюють розум -
і тут уже, власне, не до пригод.
...а не послати би все це на...далеко!
що тут сказати? - ...буденність.
11.
...а вічність страждає на втому... -
це наче вві сні.
я не в силі таке споглядати!
прокинутись хочу...
ще ніколи так сумно мені не булО.
12.
після ранкового душу
розчесую мокре волосся
і спало раптом на думку мені,
що нечесні - не чисті,
а чисті - причесані
та це ще не значить,
що добрі вони.
цікавая думка
(сьорбаю каву),
відмітив собі я в умі.
та знову ж таки -
недовір`я поганий порадник
і вірити кожному також не варто -
як бути тоді,
як жити зневіреним в чесність,
в порядність людей?
і чи гідно мене
задаватись таким ось питанням?
(їм бутерброд,
запиваю гарячою кавою).
коротше - життя є життя
і яке воно в тебе -
проблема твоя...
13.
подивись навкруги -
як красиво, чудове усе!
ранок цей
наче перший в житті поцілунок.
цитриновий обрій відчинений навстіж
і співи пернатих осаною сонцю звучать.
вітерець,
що в оранжевім одязі,
сИдить на гілці верби,
воду плескає ніжками в річці,
дивується росам,
котрІ виграють кольорами
у променях сонця,
і стиха собі усміхається.
трави і квіти,
усяка рослинність
поринути хоче в лазурнеє небо
на веселобарвних
легесеньких крилах і крильцях.
поглянь і зрадій -
світ живе!
хоча ми прикладаємо стільки зусиль,
не бажаючи того,
на знищення.
1996-97рр., 2012-13рр.
