Місяць над лиманом
Заспокоївся день у тенетах нічної зорі.
Тіні сонних дібров розляглися між степу німого.
Над лиманом мілким, в діамантовоокій горі,
Виповз місяць старий у оглядних обіймах нового.
Опустився на трон, скреготнув боязким куликом,
Сіро глянув в поля, із-під брів кудлатеньких хмаринок.
Збиті ноги його, обгорнув золотим ліжником
Тонколикий юнак, пропонуючи тихий спочинок.
І старий задрімав. Журавлем оксамитових снів,
Повернувся туди, де у повні змагався з світилом.
Стерши грані тонкі між ночами і спалахом днів,
Гордовито снував по безмежжю промінним вітрилом.
Закололо в ядрі, підступила до горла печаль,
Полетіла душа зорепадом у зморені трави…
На престол сів юнак. Заіскрився на хвилях кришталь,
Обеліском сяйним короля ясночолого слави.
Вільнолітний орел – пустотливо-легкий вітерець,
Верховіттям тополь присягнувся новому світилі.
Очеретом мотнув, як загривком гнідий жеребець
І розливом майнув по м’якому привіллю ковилі.
